Передмова до імператора Карла V.

Найнепероможніший імператоре, Цезарю Августе, наймилостивіший Пане! Оскільки Ваша Імператорська Величність скликали імперське зібрання тут в Аугсбурзі із закликом і наполегливим проханням, щоб порадитися стосовно заходів проти турків, того давнього ворога нашого та християнського імені, яким чином, а саме дієво з тривалою допомогою йому протистояти;

а також стосовно розбрату в питанні нашої святої віри та християнської релігії порадитися і докласти старань, щоб приязно та ласкаво вислухати,

зрозуміти та зважити думки, точки зору та вірування кожного, щоб об’єднати всіх в згоді в одній християнській правді, відкласти все те, що могло неправильно тлумачитися та чинитися обома сторонами щоб усі ми обнялися та пристали до єдиної, правдивої релігії і діяли разом у єдності і в одній спільноті, і Церкві, так як і перебуваємо ми та боремося під одним Христом.

І ми, що нижче підписалися, правителі, князі та наші союзники були покликані з цією метою, як і наші правителі, князі та можновладці, виконали наказ і без чванливості можемо сказати, що ми були першими з тих, що прибули сюди2.

У зв’язку зі справою щодо віри і згідно з імперським зібранням, Ваша Імператорська Величність також милостиво та щиро попрохали 3, щоб кожен правитель, князь та можновладець представив у письмовій формі німецькою та латинською мовами свої думки, точки зору та вірування, посилаючись на вказані помилки, розбрати та зловживання.

Відповідно до цього, після належного обмірковування та обговорення, минулої середи було вирішено, що дотримуючись бажання Вашої Імператорської Величності, ми представляємо нашу справу німецькою та латинською мовами сьогодні (в п’ятницю)4 .

Отже, у покірному послухові до Вашої Імператорської Величності, ми пропонуємо та представляємо віросповідання Наших пастирів та вчення наших проповідників, та нашої власної віри, викладаючи як і яким чином, на основі Святого Письма, це проповідується, навчається, дотримується і викладається в наших землях, князівствах, графствах, містах і областях.

Якщо інші правителі, князі та можновладці також представлять подібні письмові виклади своїх думок та точок зору латинською та німецькою мовами, ми готові,

в послусі до Вашої Імператорської Величності, наш найласкавіший пане, обговорити з Вашою Милістю, ними та їхніми союзниками, наскільки це можна зробити з честю, усі можливі та справедливі шляхи до відновлення єдності. Таким чином, предмети обговорення між нами можуть бути представлені у письмовій формі з обох сторін, щоб можна було їх обговорити приязно та ласкаво, наші відмінності зможуть бути улагодженими, і ми зможемо об’єднатися в одній, правдивій релігії,

як і всі ми під одним Христом і повинні боротися за Христа. Все це відповідно до вищезазначеного звернення Вашої Імператорської Величності і відповідно до Божественної правди. Тож ми з великою покірливістю благаємо Всемогутнього Бога і просимо Його зіслати для цього Його Божої ласки. Амінь.

Однак, якщо наші панове, друзі та союзники, що представляють правителів, князів і можновладців іншої сторони не погоджуються з таким способом дії, що його має на увазі зібрання Вашої Імператорської Величності, якщо між нами не відбудуться приязні та добродійні переговори, якщо ніяких результатів не буде досягнуто,

ми все одно зі свого боку не пропускатимемо жодної нагоди робити все, наскільки то дозволяє Бог і сумління, що може служити справі християнської єдності.

Про це, Ваше Імператорська Величносте, наші вищезазначені друзі (правителі, князі та можновладці), і кожна людина християнської віри, що їх хвилюють ці питання, будуть ласкаво та достатньо запевнені із віросповідання, що його ми та наші союзники подаємо.

В минулому5 Ваша Імператорська Величність ласкаво дали запевнення правителям, князям і можновладцям імперії, особливо в прилюдних вказівках на зібранні в Шпаєрі 1526 року, що через причини тут зазначені,

Ваша Імператорська Величність не були схильними схвалювати рішення у питаннях щодо нашої святої віри, а дбайливо спонукатимете Папу скликати собор.

Знову ж таки, за допомогою письмової вказівки на останньому зібранні торік у Шпаєрі правителів, князів та можновладців імперії серед усього іншого було повідомлено і сповіщено

віце-королем Вашої Імператорської Величності (Його Королівською Величністю Угорщини та Богемії тощо) і промовцем та призначеними спеціальними уповноваженими Вашої Імператорської Величності, що віце-король Вашої Імператорської Величності, управителі та радники імператорського уряду (разом із відсутніми правителями, князями та представниками можновладців), що зібралися на зібранні скликаному в Регенсбурзі 6, розглянули пропозицію щодо головного собору

та визнали, що добре буде такий собор скликати. Оскільки стосунки Вашої Імператорської Величності та Папи покращувалися і розвивалися у доброму, християнському розумінні, то Ваша Імператорська Величність були впевненими, що Папа не відмовляється скликати головний собор,

а отже Ваша Імператорська Величність ласкаво запропонували сприяти та здійснювати скликання такого головного собору Папою, разом із Вашою Імператорською Величністю при найпершій нагоді і, щоб цьому не було жодної перепони.

Якщо наслідок буде такий, як ми зазначили вище 7, ми пропонуємо в повній покорі, навіть поза тим, що вимагається,

взяти участь у такому головному, вільному та християнському соборі, як про те з найвищих і найкращих мотивів попрохали правителі, князі та можновладці на всіх зібраннях імперії, що проводилися за правління Вашої Імператорської Величності. В різні часи ми робили свої урочисті заяви, та відозви стосовно цих найважливіших питань і здійснювали все те законними формою та способом.

Цьому ми проголошуємо свою безперервну вірність і ми не змінимо своєї пропозиції у цих чи переговорах (доти, поки ці питання розбрату не будуть нарешті вислуханими, по-приятельськи зваженими, ласкаво вирішеними та приведені до християнської згоди у відповідності до послань Вашої Імператорської Величності), про що ми тут відкрито свідчимо та заявляємо.

Це наше віросповідання і віросповідання наших союзників, і воно тут викладене стаття за статтею таким чином.

І стаття. Про Бога.

Перш за все, ми одностайно того дотримуємося та навчаємо відповідно до ухвали Нікейського Собору 8,

що є одна Божественна Сутність, Яка називається, і Яка є правдивим Богом,

і що є три особи у цій одній Божественній Сутності, однаково могутніх і однаково вічних: Бог Отець, Бог Син, Бог Святий Дух. Всі троє є однієї Божественної Сутності, вічної, неподільної, необмеженої могутності, мудрості та доброти, один Творець і Охоронець всього видимого і невидимого.

І під словом “Особа” не мається на увазі якась частина, якась властивість у чомусь іншому, але те, що в особі існує, як то його використовували отці.

Отже, всі єресі, що виникли проти цієї статті, відкидаються, як-от: маніхеян9, які стверджують про те, що є два боги, один – добрий, а один – злий; а також валентиніанів 10 , аріанів 11 , евноміанів12 , магометян13 , та інших до них подібних;

а також самосатеністів 14, старих і нових, які вважають, що є лише одна Особа, перекручено стверджують, що інші двоє, Слово та Святий Дух не є обов’язково відмінними Особами, але що Слово означає фізичне слово, а Святий Дух є рухом, спричиненим у творіннях.

ІІ стаття. Про прабатьківський гріх.

Далі серед нас навчається, що від часу гріхопадіння Адама, всі люди, що народжені природним способом – зачаті та народжені в грісі, тобто всі люди сповнені лихими пожаданнями та нахилами від утроби своїх матерів і не можуть за своєю природою мати правдивий страх Божий, правдиву віру в Бога;

більше того, ця хвороба, або ж вроджена вада є правдивим гріхом і засуджує на вічний гнів Божий тих, що не народжені знову через Хрищення та від Духа Святого.

Відкинуті у зв’язку з цим пелагіани 15 та інші, котрі заперечують, що прабатьківський гріх є гріхом, і доводять, що природня людина виправдовується своєю власною силою, зневажаючи таким чином страждання і заслуги Христа.

ІІІ стаття. Про Сина Божого

Також серед нас навчається, що Бог Син стався людиною, народжений від непорочної Діви Марії,

і що дві природи, Божественна і людська так неподільно поєднані в одній Особі, що є один Христос, правдивий Бог і правдива людина, що дійсно народився, дійсно страждав, був розп’ятим і помер, і був похований для того,

щоб бути жертвою не лише за прабатьківський гріх, але й за всі інші гріхи, і щоб умилостивити Божий гнів.

Цей же Самий Христос також зійшов у пекло, і справді на третій день воскрес; після того вознісся на небеса, і сидить праворуч від Бога, щоб повіки царювати і мати володіння над усіма створіннями,

щоб через Святого Духа освячувати, очищувати, зміцнювати та втішати всіх, хто вірить в Нього, щоб Він міг обдарувати їх життям, і всякою благодаттю, і благословенням, і щоб Він міг їх оберігати та захищати від диявола та гріха.

Цей же Самий Господь Христос прийде відкрито в самому кінці, щоб судити живих і мертвих, і т.д., відповідно до Апостольського Символу Віри.

IV стаття. Про виправдання.

Також серед нас навчається, що люди не можуть заслужити прощення та виправдання перед Богом своїми власними заслугами, ділами чи обітницями, але що ми одержуємо прощення гріхів, і стаємо праведними перед Богом з благодаті, заради Христа,

через віру, коли віримо, що Христос страждав за нас, і що заради Його, наші гріхи прощено, і нам дано праведність, і вічне життя.

Тому що Бог вважатиме та зараховуватиме цю віру за праведність, як-то каже Павло в Посланні до римлян 3:21-26 і 4:5.стаття.

 V стаття. Про священицтво.

Щоб ми могли цю віру одержати, Бог запровадив священицтво,

тобто Він надав Євангеліє і Таїнства, щоб через них, як через Свої засоби дарувати Святого Духа, Який створює віру, коли і де Він того забажає у тих, що чують Євангеліє, котре навчає,

що ми маємо благодатного Бога не через наші власні заслуги, але через заслуги Христові, коли ми віруємо.

Засуджені перехрищенці та інші, котрі навчають, що ми одержуємо Святого Духа без зовнішнього Слова Євангелія, своїми власними приготуваннями, роздумами та ділами.

 VI стаття. Про новий послух.

Також серед нас навчається, що така віра повинна приносити добрі плоди та добрі діла і, що нам слід робити добрі діла, як-то заповідав нам Бог, проте ми повинні робити їх заради Бога і не покладати на них нашої віри, щоб таким чином заслужити ласку Божу.

Бо ми одержуємо відпущення гріхів і праведність вірою у Христа, як Христос Сам промовляє: “Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: “Ми нікчемні раби”” (Луки 17:10). Те ж саме навчається святими отцями.

Бо святий Амвросій каже: “Встановлено це від Бога, що всякий, хто вірує в Христа – буде спасенний і матиме він прощення гріхів не через діла, а однією лише вірою, без заслуги” 16.

 VII стаття. Про Церкву.

Також серед нас навчається, що одна свята Християнська Церква буде і залишатиметься повіки віків. Це – зібрання усіх віруючих, серед яких Євангеліє проповідується у його чистоті і Святі Таїнства відправляються відповідно до Євангелія.

Бо ж достатньо для правдивої єдності Християнської Церкви, щоб Євангеліє навчалося згідно з чистим його розумінням і, щоб Таїнства відправлялися відповідно до Божественного Слова.

Не є необхідним для правдивої єдності Християнської Церкви, щоби порядки, запроваджені людьми, повсюди одноманітно дотримувалися.

Так як каже Павло в Посланні до ефесян 4:4,5: “Одне тіло, один Дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення”.

 VIII стаття. Що таке Церква.

Знову ж таки, хоча Християнська Церква, власне кажучи, є нічим іншим, як зібрання усіх віруючих і святих, однак у цьому житті серед побожних залишається багато неправдивих християн, лицемірів, і навіть відкритих грішників.

І все ж таки Таїнства є дієвими навіть тоді, коли священики, що їх відправляють, не є благочестивими людьми. Бо ж, як Сам Христос зазначив у Євангелії від Матвія 23:2: “На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї” і т.д.

Відповідно до цього, засуджуються донатисти 17 та інші, що притримуються протилежних поглядів.

 IX стаття. Про Хрещення.

Про Хрещення серед нас навчається, що воно є необхідним і, що через нього пропонується благодать,

що також слід хрестити дітей, тому що вони через таке Хрещення передаються Богові і стають Богоугодними.

Через це відкидаються перехрещенці, котрі стверджують про те, що хрестити дітей не є правильним.

 X стаття. Про Господню Вечерю.

Про Господню Вечерю серед нас навчається, що правдиві тіло та кров Христові дійсно присутні під час Вечері у формі хліба та вина, що розподіляються та приймаються.

Протилежні вчення, таким чином, відкидаються.

ХІ стаття. Про сповідь.

Про сповідь серед нас навчається, що у церкві приватне відпущення гріхів має зберігатися і не слід допускати, щоб воно вийшло з ужитку; однак у сповіді не вимагається перераховувати всіх переступів і гріхів,

тому що це – неможливо. Пс. 18:13: “А помилки хто зрозуміє?”.

 ХІІ стаття. Про покликання.

Серед нас навчається, що ті, що згрішили після Хрещення всякого часу, коли розкаюються, – отримують прощення гріхів,

а Церква не повинна їм відмовляти у відпущенні гріхів.

І власне правдиве покаяння складається із цих двох частин: каяття і скорбота,

тобто муки сумління через гріх,

а іншою є віра, що народжена через Євангеліє і відпущення, котра вірить, що через Христову ласку прощено гріхи, віра, що втішає серце і приносить мир.18

Далі мають бути виправлення життя і відмова від гріхів, що є плодами покаяння, як-то каже Іван в Євангелії від Св. Матвія: “Отож, учиніть гідний плід покаяння!”.

Таким чином, засуджуються ті, котрі навчають, що люди виправдані одного разу не можуть уже впасти в гріх. 19

Так само засуджуються новаціани, 20що відмовляють у прощенні гріхів тим, що згрішили після Хриещення.

Також засуджуються ті, котрі навчають, що прощення гріхів не відбувається через віру, але через людське власне задоволення.

ХІІІ стаття. Про використання Таїнство.

Про використання Таїнств серед нас навчається, що Таїнства не були запроваджені, щоб просто бути знаками, за допомогою яких людей можна було розпізнати, як християн, але що вони є знаками і свідоцтвами Божої волі щодо нас, з метою пробудження та зміцнення нашої віри;

через це вони потребують віри і використовуються правильно тоді, коли приймаються з вірою і з метою зміцнення віри.

[ Вони, отже, засуджують тих, котрі навчають, що Таїнства виправдовують зовнішньою дією, і котрі не навчають, що у використанні Таїнств вимагається віра в те, що гріхи прощено.]

XIV стаття. Про церковну владу.

Про церковну владу серед нас навчається, що ніхто в Церкві не повинен навчати чи проповідувати, а чи здійснювати Таїнства без постійного покликання.

XV стаття. Про церковні порядки.

Щодо церковних порядків запроваджених людьми, то серед нас навчається, що того слід дотримуватися, що можна дотриматися без гріха і, що служитиме мирові та доброму порядкові в церкві, сюди ж належать певні свята, храмові дні і таке інше.

Однак попри це, проводиться навчання, щоб думка про те, нібито це необхідне для спасіння не була тягарем для сумління.

Навіть більше, навчається, що такі порядки і традиції, що запроваджені людьми з метою задобрити Бога та заслужити Його ласку, є протилежними до Євангелія та вчення про віру в Христі;

що ж до постригу в монахи та інших традицій стосовно відмінностей в їжі, днях і т.д., якими люди сподіваються заслужити ласку та розрахуватися за гріхи, то вони не мають користі та суперечать Євангелію.

XVI стаття. Про поліцію і світський уряд.

Про поліцію і світський уряд серед нас навчається, що вся влада в світі та весь установлений уряд і закони були встановлені та запроваджені Богом задля доброго порядку

і, що для християн не є гріхом займати урядові посади чи служити князями або ж суддями, схвалювати рішення та виносити вироки відповідно до імператорських та інших існуючих законів, наказувати зловмисників мечем, брати участь у справедливих війнах, служити воїнами, продавати та купувати, приймати належні присяги, володіти майном, перебувати у шлюбі, і т.д.

Засуджуються тут перехрищенці, котрі навчають, що все з вищеназваного не є християнським.21

Також тут засуджуються ті, котрі навчають, що християнська досконалість потребує залишити дім і домівку, дружину й дитину, і відмовитися від усього того, про що зазначено вище, 22але фактично, правдива досконалість полягає лише в правдивому страхові та справжній вірі в Бога. Бо Євангеліє не навчає зовнішній і тимчасовій, а внутрішній і вічній сутності, і праведності серця,

і не відштовхує світської влади, а вимагає, щоб все це дотримувалося, як правдивий лад Божий і, щоб кожен відповідно до свого покликання виявляв християнську любов і справжні добрі діла на своєму місці в житті. Отже, християни зобов’язані підпорядковуватися владі і проявляти послух до її наказів і законів у всьому тому, що може виконуватися без гріха. Проте, коли накази світського уряду не можуть виконуватися без гріха, нам слід радше слухатися Бога, ніж людей (Дії 5:29).

 XVII стаття. Про Христове повернення для суду.

Також серед нас навчається, що наш Господь, Ісус Христос, повернеться останнього дня для суду

і воскресить усіх мертвих, щоб дати вічне життя і вічну радість віруючим і вибраним,

однак безбожних і диявола з демонами засудити до пекла та до вічної кари.

Відхилено, отже перехрищенців, котрі навчають, що диявол і засуджені люди не страждатимуть од вічного болю та муки.

Також відхилені деякі юдейські точки зору, котрі з’являються навіть нині і навчають, що перед воскресінням мертвих, святі і побожні люди заволодіють світовим царством, а безбожні будуть винищені.

XVIII стаття. Про свободу волі.

Про свободу волі навчається, що людина володіє до певної міри волею, яка дає їй змогу жити показним пристойним життям і здійснювати вибір, що охоплюється розумом;

однак без ласки, допомоги та діяльності Святого Духа сама людина не спроможна ставати прийнятною для Бога, щиро Бога боятися, а чи вірити в Нього, або ж викидати вроджені лихі пожадливості зі свого серця,

проте це здійснюється через Святого Духа, Який дається через Слово Боже, бо Павло каже у Першому посланні до коринтян 2:14: “А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа.”

Для очевидності, що ці слова не є новизною, тут наводяться слова святого Августина про свободу волі з його третьої книги “Гіпогностикон” 23: “Ми погоджуємося, що всі люди мають свободу волі, тому що всі вони мають природній вроджений глузд і розум, однак це не дає їм змоги діяти в питаннях стосовно Бога (таких як любов до Бога від цілого серця чи страх перед Ним), тому що лише в показних ділах цього життя вони можуть мати свободу вибирати між добром і злом.

Під “добром” я маю на увазі те, до чого вони спроможні за своєю природою, як-от: працювати на полі чи ні, їсти, пити, відвідати чи ні приятеля, одягатися чи ні, будувати, одружуватися, займатися торгівлею, або ж робити все те, що може бути добрим і прибутковим.

Нічого з цього, усе це не існує без Бога, проте все є від Нього та через Нього. І, навпаки, за своїм власним вибором людина також може виношувати зло, як-от: ставати навколішки перед ідолом, здійснювати вбивство тощо.” 24

ХІХ стаття. Про причину гріха.

Про причину гріха серед нас навчається, що хоча всемогутній Бог створив і все ще зберігає природу, все ж діє спотворена воля гріха у всіх лихих людях і боговідступниках, яка також є волею диявола та всіх безбожників; як тільки Бог відбирає Свою підтримку, воля відвертається від Бога до зла, як то про все те каже Христос в Євангелії від святого Івана 8:44: “Як (диявол – прим. перекладача) говорить неправду, то говорить зо свого.”

ХХ стаття. Про віру та добрі діла.

Наших учителів було неправдиво звинувачено в тому, що вони забороняють добрі діла.

Їхні писання про десять Заповідей, а також інші писання засвідчують, що вони дали добрі й корисні поради та настанови щодо правдивого християнського стану та діл.

Про це мало навчалося раніше, коли більша частина проповідей стосувалася дитячих та марних справ, як-от: чотки, шанування святих, чернецтво, ходіння на прощу, установлені пости, святі дні, братства і т.д. 25

Наші опоненти вже більше не вихваляють цих марних діл, як то вони робили, і нині вони також навчилися говорити про віру, про яку вони взагалі в минувшину не проповідували.

Зараз вони не навчають, що ми виправдовуємося перед Богом лише своїми ділами, але додають віру в Христа

і кажуть, що віра та діла роблять нас праведними перед Богом;

така мова може запропонувати трохи більше втіхи, аніж те, коли людину вчили покладатися лише на діла.

Оскільки вченням про віру, котре є головною складовою християнського життя, нехтувалося так довго (що всі мають визнати), у той час, коли нічого окрім цих діл не проповідувалося, то серед нас проводилося ось таке навчання:

Ми починаємо своє навчання, що наші діла не можуть нас примирити з Богом чи придбати Його ласку, бо це відбувається лише через віру, тобто, коли ми віримо, що наші гріхи прощено заради Христа, Який Один є Посередником, щоб примирити нас з Отцем (1 Тим.2:5).

Хто ж помилково вважає, що він може досягнути ЦЬОГО ділами, або ж, що він може заслужити благодать, то він зневажає Христа і шукає своєї власної дороги до Бога, проти Євангелія.

Це вчення про віру просто і ясно обговорюється Павлом у багатьох місцях, особливо в Ефесян 2:8,9: “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а не від діл, щоб ніхто не хвалився” і т.д.

Те, що тут не представлено нового тлумачення може бути доведеним з Августина,

котрий старанно обговорює ці питання і навчає тому ж, а саме, що ми одержуємо благодать і виправдовуємося перед Богом через віру в Христа, а не через діла. Ціла його книга “Про Дух і Букву” 26 про це засвідчує.

[I Амвросій, у своїй “De Vocatione Genitum” каже таке: “Викуплення кров’ю Христовою мало означало б, ані перевага людських діл не витіснялася б Божою милістю, якби виправдання, яке здійснюється через благодать було б зв’язане з попередніми заслугами, тобто наче якби воно не було б, безкоштовним даром того, хто жертвує, а було б винагородою того, хто працює”.]

Хоча це вчення утримується у великій зневазі серед невипробуваних людей, все ж таки виясняється, що слабкі та нажахані сумління виявляють його найвтішнішим і найблаготворнішим. Сумління не може досягнути спокою і миру через діла, а лише через віру, тобто, коли воно впевнене і знає, що заради Христа воно має милостивого Бога,

як то каже Павло в посланні до Римлян 5:1: “Отож, виправдавшись вірою, майте мир з Богом.”

[Цю всю доктрину треба пов’язувати з протиборством нажаханого сумління; як і не можна її зрозуміти без такого протиборства.

Отже, неосвідчені та нечестиві люди зле судять про цю справу, коли їм видається, що християнська праведність є нічим іншим, як світською та філософською праведністю.]

Раніше цієї втіхи не чути було в проповідуванні, а бідні сумління приводилися до покладання на свої власні зусилля, і зобов’язувалися до різних видів діл.

Дехто відводився своїм сумлінням у монастирі в надії, що вони можуть заслужити благодать через чернече життя.

Інші винаходили інші діла з метою заробити благодать і досягнути відпущення гріхів. Багато хто з них виявив, що такими засобами вони не здобували миру.

Отже, було необхідним проповідувати це вчення про віру в Христа і дбайливо використовувати його для того, щоб люди могли знати, що благодать Божа надається без заслуг, лише через віру.

Також ми навчаємо, що мова йде не про ту віру, що її мають навіть диявол і безбожні27 , що також вірять в історію Христових страждань і Його воскресіння з мертвих, але ми маємо на увазі таку правдиву віру, що уповає на те, що ми одержуємо благодать і прощення через Христа.

Кожен, хто знає, що в Христі він має милосердного Бога, по правді знає Бога, до Нього звертається, і він – не без Бога, як язичник.

Бо диявол і безбожники не вірять у цю статтю про прощення гріхів. Тому вони і перебувають у ворожнечі з Богом, вони не можуть до Нього звертатися, і не мають надії на одержання від Нього добра, отже, як щойно було зазначено, Святе Письмо говорить про віру, проте під нею не має на увазі такого особливого знання, що його мають диявол та безбожники. Послання до євреїв 11:1 навчає нас про віру таким чином, щоб пояснити, що віра не є просто знанням про історичні події, але впевненістю у Богові та у сповненні Його обітниць.

Августин28 також нагадує нам, що слово “віра” в Святому Письмі слід розуміти, як таке, що означає впевненість у Богові, гарантію того, що Бог до нас є милосердним, а не просто як таке знання про історичні події, котрим також володіє диявол.

Також серед нас навчається, що добрі діла повинні та мусять робитися, але що нам не слід на них покладатися для того, щоб заробити благодать, але що ми можемо чинити Божу волю і прославляти Його.

Лише віра охоплює благодать і прощення гріхів.

Коли через віру дається Святого Духа, то серце рухається робити добрі діла.

[Бо Амвросій каже: “Віра є матір’ю та правильних учинків.”]

Доки в серці нема Святого Духа, то воно надто слабке.

Навіть більше, воно перебуває у владі диявола, що приводить багатьох бідолашних людських створінь до багатьох гріхів.

Ми бачимо це у філософів, котрі намагалися вести шанобливе і непорочне життя. Їм цього не вдалося здійснити, а натомість вони впадали в багато великих і неприхованих гріхів.

Ось що трапляється тоді, коли людина не має правдивої віри та Святого Духа і керує собою лише своєю власною людською силою.

Таким чином, це вчення стосовно віри не може звинувачуватися в забороні добрих діл, але радше його слід похвалити за те, що воно вчить добрі діла робити і за пропоновану допомогу в тому, як вони можуть робитися.

Бо без віри і без Христа, людська природа і людська сила є надто слабкими, щоб робити добрі діла,

звертатися до Бога, мати терпіння в стражданні, любити свого ближнього, дбайливо займатися покликаннями, що заповідаються, виявляти покору, уникати лихих пожадливостей тощо.

[І таким чином, коли немає віри в Бога та довіри до Нього, усі види лихих пожадань та людські винаходи панують у серці.]

Такі великі та щирі діла не можуть бути зробленими без допомоги Христа, як то Він Сам каже в Євангелії від святого Івана 15:5: “Без Мене нічого не можете чинити ви.”

ХХІ стаття. Про шанування святих.

Про шанування святих серед нас навчається, що слід згадувати, щоб наша віра зміцнювалася, коли ми бачимо, яку благодать вони одержали і як вони підтримувалися вірою, а також їхні добрі діла мають бути прикладом для нас, кожного з нас у його покликанні; як і Його Імператорська Величність може наслідувати приклад Давида, проводячи війну проти турків; бо ж обоє вони мають царський обов’язок, що вимагає оборони та захисту їхніх підлеглих.

Однак зі Святого Письма не можна довести, що нам слід закликати святих, а чи звертатися до них за допомогою. “Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, – людина Ісус Христос,” (1 Тим. 2:5), Котрий є єдиним Спасителем, єдиним Первосвящеником, єдиним Джерелом благодаті і Посередником перед Богом (Рим.8:34).

Він Один обіцяв вислухати наші молитви. Навіть більше, відповідно до Святого Письма найвищою формою Богослужіння є цього ж самого Ісуса Христа щиро шукати та закликати Його Ймення в усіх потребах та проханнях

“А коли хто згрішить, то маємо заступника перед Отцем, – Ісуса Христа, Праведного” (1 Ів.2:1).

Це просто підсумок учень, що проповідуються та навчаються в наших церквах для належної християнської настанови та втіхи сумління та для вдосконалення віруючих. Звичайно, нам не слід бажати піддавати смертельній небезпеці перед Богом власні душі та сумління, зловживаючи Його Ім’ям чи Словом, як і не слід нам передавати нашим дітям і нащадкам іншого вчення окрім того, що узгоджується із чистим Словом Божим і християнською правдою. Оскільки це вчення грунтується ясно на Святому Письмі, і не суперечить та не противиться всесвітній Християнській Церкві, і навіть Римській Церкві (наскільки це зазначено в писаннях святих отців), 29 то ми гадаємо також, що наші опоненти не можуть не погодитися з нами у статтях, викладених вище. Отже ті, що насмілюються відкидати, уникати та відділятися від наших церков наче від єретиків, діють недобре і квапливо проти всієї християнської єдності та любові, і роблять так без жодної грунтовної основи Божої заповіді чи Святого Письма.

Полеміка і чвари стосуються в основному деяких традицій і зловживань. Тож, через те, що в головних статтях немає нічого необгрунтованого чи хибного, і оскільки, це наше віросповідання є побожним і християнським, єпископи з усією справедливістю мають проявляти терпимість, навіть якби в нас була деяка хибність щодо традицій, хоча ми сподіваємось запропонувати тверді обгрунтування і причини, чому ми змінили деякі традиції і виправили певні зловживання.

[Хоча серед нас старанно дотримуються старовинні обряди.

Фальшивим і злісним є твердження про те, що всі стародавні церемонії та все старовинне в наших церквах заборонене.

Проте були звичайні нарікання про те, що деякі зловживання були пов’язаними зі звичайними обрядами. Останні, наскільки то можна було схвалити з добрим сумлінням, були до певної міри виправлені.]

СТАТТІ ПРО СУПЕРЕЧЛИВІ ПИТАННЯ, У ЯКИХ ДАНО ПЕРЕЛІК ЗЛОВЖИВАНЬ, ЩО ВИПРАВЛЕНІ.

ХХІІ стаття. Про обидві форми в причасті.

Серед нас обидві форми надаються мирянам у причасті з тієї причини, що є ясна заповідь і наказ Христові: “Пийте з неї всі” (Мт.26:27).

Стосовно чаші тут Христос заповідає ясними словами, щоб з неї пили усі.

Для того, щоб ніхто не піддавав сумніву цих слів і тлумачив їх наче б то вони стосуються лише священиків, то Павло показує в Першому посланні до коринтян 11:20 і подалі, що все зібрання церкві в Коринті одержувало обидві форми.

Це вживання продовжувалося в церкві протягом довгого часу, як це можна продемонструвати з історії і з писань отців.

У кількох місцях святий Кіпріан30згадує, що за його часу чаша давалася мирянам.

Святий Єроним31також зазначає, що священики, котрі відправляли Таїнства, розподіляли кров Христову людям.

Так і сам Папа Гелазій наказував, щоб Таїнство не розподілялося. 32Неможливо знайти жодного канону, що вимагає прийняття лише однієї форми причастя.

Ніхто не знає, коли і через кого було запроваджено цей звичай приймання лише однієї форми причастя, хоча кардинал Кузанський згадує, коли було схвалено його використання.33

Очевидним є те, що такий звичай, що запроваджено всупереч Божій заповіді,

а також всупереч стародавнім канонам, є несправедливим.

Відповідно до цього, невірно обтяжувати сумління тих, що бажають дотримуватися Таїнства згідно з Христовим запровадженням чи змушувати їх діяти всупереч розпорядженню Господа нашого, Христа.

Через те, що розділення Таїнства є супротивним ладу Христовому, нами також пропущено звичайну процесію з Таїнствами.

ХХІІІ стаття. Про шлюб священиків.

Серед усіх людей високих і низьких станів, висловлювалося голосне незадоволення всім світом щодо очевидної аморальності та розбещеного життя священиків, котрі не змогли залишитися непорочними і зайшли так далеко, що замішані в огидні пороки.

[Прим. редактора – В латинському виданні тут наводяться слова Папи Пія, які в німецькому виданні подано нижче.]

Для того, щоб уникнути такого непристойного каменя спотикання, перелюбу та іншої розпусти, деякі із наших священиків вступили до шлюбу. Причиною цього вони вказують те, що вони були змушені зробити цей крок через велику нужду їхнього сумління, особливо, коли Святе Письмо ясно стверджує, що стан шлюбу було запроваджено Господом Богом, для того, щоб уникнути аморальності, бо Павло каже:

“А щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою” (1 Кор.7:2), і знову: “Нехай одружуються, бо краще женитися, ніж розпалятися” (1 Кор.7:9).

Навіть більше від того, коли Христос сказав у Євангелії від святого Матвія 19:11: “Це слово вміщають не всі”, то Він зазначив, що лише деякі люди мають дар проживання в целібаті, а Він, звичайно, знав людську природу. Відповідно до 1М.1:27, Бог створив людину чоловіком і жінкою.

Досвід ясно показав, чи то в людській силі та здатності без особливого дару чи ласки Божої, засобами людських намірів та обітниць, вдосконалити чи змінити творіння Боже, верховного Владики.

Що доброго з того вийшло? Який чесний і цнотливий спосіб життя, яка християнська, чесна і шаноблива поведінка з’явилися у багатьох випадках? Добре відомо, яких жахливих мук і страшного неспокою cумління багато людей пережили через це на своїх смертних ложах, і багато самі це визнали.

Оскільки Боже Слово і заповідь не можуть бути зміненими ніякими людськими обітницями чи законами,

то через ці причини наші священики та інший клір одружилися.

З історії та з писань святих отців можна довести, що в Християнській Церкві віддавна існував звичай, що священики та диякони одружувалися.

Так, Павло в Першому посланні до Тимофія 3:2 говорив: “А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини.”

У Німеччині лише 400 років тому священиків стали силою заставляти приймати обітницю целібату.34

В той час цьому був такий серйозний і суворий опір, що архієпископ Майнцький, котрий видав новий папський декрет, був мало що не вбитий під час повстання всього духівництва. Декрет щодо целібату втілювався у життя так жорстоко і немилосердно, що Папа в той час не лише заборонив майбутні одруження священиків, але й також розірвав шлюби, що вже тривали довго. Звичайно, що то було не лише проти всіх Божественних, природних і громадянських законів, але й цілком протилежним і супротивним до канонів, що їх папи самі створили і до рішень найважливіших церковних соборів. 35 Багато визначних і розумних людей високого стану висловлювали подібні точки зору і побоювання, що такий запроваджений силою целібат і така заборона шлюбу (що його Бог Сам запровадив в залишив людині вибирати) ніколи не приведе ні до чого доброго, але радше надасть привід для багатьох великих і лихих пороків і багатьох скандалів. Навіть один із Пап, Пій ІІ, як то видно з його біографії, часто говорив і дозволяв, щоб його цитували, що очевидно є певні причини для заборони шлюбу духівництва, однак є і важливіші, кращі та вагоміші причини для дозволу на їх одруження. 36Нема жодного сумніву в тому, що Пій ІІ, як розважливий і розумний чоловік зробив цю заяву через серйозні побоювання.

Тож у вірності до Вашої Імператорської Величності, ми уповаємо на те, що Ваша Величність, як найславетніший християнський імператор, ласкаво прийме до уваги той факт, що в цей останній час, про який пророкує Святе Письмо, світ стає все гіршим, а люди слабшими і немічнішими. Отже, найнеобхідніше і корисно, і по-християнські визнати цей факт для того, щоб заборона шлюбу не спричинила гірших і ганебніших розпусти та пороків у німецьких землях. Ніхто не здатний змінити чи влаштувати все краще чи мудріше від Бога Самого,

Котрий запровадив шлюб, щоб допомогти людській немочі і запобігти блудові.

Стародавні канони також вказують, що часом необхідно послаблювати суворість і жорсткість через людську слабкість для того, щоб запобігти та уникнути гіршого.37У цьому випадку послаблення було б і християнським, і дуже необхідним. Якої шкоди може завдати Християнській Церкві в цілому шлюб священиків і духівництва, а особливо пастирів і інших, що покликані служити Церкві?

Якщо це важка заборона любу триватиме довше, то в майбутньому може бути нестача священиків і пастирів.

Як бачимо, твердження, що священики та клір можуть одружуватися основане на Божому Слові та заповіді. Крім того, історія показує, що вже були священики одруженими і, що обітниця целібату була причиною багатьох страхітливих і нехристиянських учинків, багатьох перелюбів, і таких жахливих, вражаючих і нечуваних блудодійств, що навіть деякі чесні люди серед кафедрального кліру та деякі з курії в Римі часто визнають це і жаліються, що такі пороки серед духівництва через їхню мерзотність і поширення викликають гнів Божий. Тож варте співчуття те, що християнський шлюб був не лише заборонений, але й у багатьох місцях суворо карався, начебто то був великий злочин,

не зважаючи на той факт, що у Святому Письмі, Бог заповідає, щоб шлюб дотримувався у пошані.

То ж шлюб також прославлявся у імператорських законах і у всіх державах, де – закон і справедливість.

Лише в наш час таки починають переслідувати невинних людей, лише через те, що вони – одружені – і особливо священики, яких треба щадити понад усіх. Це не тільки суперечить Божественному закону, але й церковному канонові.

У Першому посланні до Тимофія 4:1,3 Павло називає вчення, що забороняє шлюб, наукою диявольською.

Сам Христос стверджує, що диявол – душогуб споконвіку (Івана 8:44). Ці два твердження добре підходять одне одному, бо то має бути наука диявольська, що забороняє шлюб, а потім сміливо підтримує таке вчення проливанням крові.

Однак, як жоден людський закон не може змінити чи відмінити заповідь Божу, так і ніяка обітниця не може змінити заповіді Божої.

То ж святий Кіпріан запропонував пораду, що жінки, котрі не можуть дотримуватися своєї обітниці цнотливості, повинні виходити заміж. Він писав у своєму одинадцятому листі: “Якщо ж вони не бажають, чи не в змозі дотриматися своєї цнотливості, то для них краще одружитися, аніж впадати у вогонь через свої пожадливості, і крім того вони не повинні давати своїм братам і сестрам оказії для провини.”38

Крім того, всі церковні канони виявляють велику поблажливість і справедливість щодо тих, хто прийняв обітницю в юності,39- а більшість священиків і монахів вступили в свої стани незнання, коли вони були юними.

ХХІV стаття. Про месу.

1. (9) Нас несправедливо було звинувачено в забороні меси. Ми не хвалимося, але очевидним є те, що меса дотримується серед нас з більшою побожністю і серйозністю, ніж серед наших опонентів.

(7). Навіть більше від того, людей навчають часто із більшою старанністю про Святе Таїнство, – чому воно було запроваджене, і як його слід використовувати (а саме, – для втіхи змучених сумлінь), для того щоб людей заохочувати до участі в Причасті та в месі. Людей також навчають про інші фальшиві вчення щодо Таїнства.

2. Тим часом не було зроблено помітних змін у прилюдних церемоніях меси, хіба що в певних місцях німецькі гімни співаються доповненням до латинських відповідей, щоб навчати та настановляти людей.

3. Зрештою, головною метою усього, що відбувається під чаc Богослужінь, є навчання людей тому, що вони повинні знати про Христа.

10. Однак, перед нами, месою зловживали багатьма способами, перетворюючи в щось подібне до ярмарку, купуючи її та продаючи і, дотримуючись її у майже всіх церквах виключно з грошових міркувань. Такі зловживання ще перед нами засуджувалися вченими та побожними людьми.

12. Тоді, коли наші проповідники про це проповідували і священикам нагадувалося про жахливу відповідальність, що повинна належним чином непокоїти кожного християнина (а саме, що кожен, хто вживає Таїнство недостойно, винен у крові та тілі Христових)40,

13. такі корисливі меси і приватні меси, що раніше проводилися з примусу заради прибутків і платні, у наших церквах були припинені.

21.Водночас було осуджено огидну помилку, відповідно до якої навчалося, що наш Господь Христос Своєю смертю зробив був викуп лише за прабатьківський гріх і запровадив месу, як жертву за інші гріхи.

22. Це перетворило месу в жертву за живих і мертвих, в жертву за допомогою якої знімалися гріхи і умилостивлювався Бог.

23. За тим виникли дебати, чи меса проведена за багатьох однаково цінна, як і особлива меса, проведена за одну людину. З цього виростали нескінченні помноження мес, через які люди очікували одержати все, що вони потребували від Бога. Тим часом віра в Христа і правдиве служіння Богові були забуті.

24. Тому, поза всяким сумнівом слід було навчати людей, щоб вони могли знати, як слід правильно використовувати це Таїнство.

26. По-перше, вони навчали, що Святе Письмо у багатьох місцях показує, що нема жертви за прабатьківський гріх, а чи за будь-який інший гріх, за винятком смерті Христа.

27. Бо в Посланні до євреїв написано, що Христос приніс Себе Сам у жертву і, що цією жертвою Він заплатив за всі гріхи.41

25. Те, що Христова смерть викупила лише прабатьківський гріх, а не й інші гріхи, є нечуваною новиною у церковному вченні. Тож ми маємо надію, що кожен зрозуміє, що цю помилку було осуджено небезпідставно.

28. По-друге, Св. Павло навчав, що ми отримуємо благодать перед Богом через віру, а не через діла.

29. Очевидно протилежним до цього вчення є зловживання месою тими, що гадають, що благодать отримується здійсненням цього діла, бо ж добре відомо, що меса використовується для того, щоб позбавити від гріха і отримати благодать, і всі інші блага від Бога, не лише для самого священика, але й для цілого світу і для інших, як живих так і мертвих.

30. По-третє, Святе Таїнство не було запроваджене для того, щоб приносити жертву за гріхи – бо принесення жертви вже відбулося, але для того, щоб пробуджувати нашу віру та втішати наші сумління, коли ми розуміємо, що Таїнством благодать і прощення гріхів обіцяються нам через Христа. Отже, Таїнство вимагає віри, а без віри воно використовується марно.

34. Отже, оскільки меса не є жертвою, що дозволяє зняти гріхи інших людей, чи то живих, чи мертвих, але вона має бути Причастям, у якому священик та інші отримують Причастя для себе. Тож серед нас воно дотримується таким чином: на свята, а також в інший час, коли присутні причасники, проводиться меса, а ті, що бажають цього, причащаються.

35. Таким чином меса серед нас дотримується правильним способом, яким вона раніше дотримувалася в церкві, і який може бути доведений твердженням Св. Павла в 1 Кор. 11:20 і далі, та багатьма твердженнями святих отців.

36. Так Іван Золотоустий розповідає, що священик ставав щодня, запрошуючи декого до Причастя і, забороняючи іншим підходити.42

37. Стародавні канони також зазначають, що один чоловік виконував обов’язки і причащав інших священиків і дияконів,

38. бо слова Нікейського канону промовляють таке: “Після священиків диякони отримуватимуть Таїнство за чином від єпископа чи священика.” 43

40. Отже, не було запроваджено ніякої новини, яка б не існувала в церкві від стародавніх часів, і через те, що суттєвих змін не було зроблено в публічних церемоніях меси за винятком того, що інші необхідні меси, що проводилися, можливо через зловживання, разом із священнослужительськими месами, були припинені. Тому не можна, діючи справедливо, відкидати подібну месу, як єретичну і нехристиянську.

41. У колишні часи, навіть у великих церквах, де було багато людей, меса не проводилася щодня тоді, коли тільки збиралися люди, бо відповідно до 9-тої книги церковної історії (Historia Tripartita) в середу і п’ятницю читалося і роз’яснювалося Святе Письмо в Александрії та всі ці Богослужіння проводилися без меси.44

XXV стаття про сповідь.

З нашого боку проповідниками сповідь не була забороненою. серед нас дотримувався звичай не давати таїнства тим, хто не був попередньо опитаний, кому не було відпущено гріхів.

Водночас цих людей старанно навчається щодо утіхи — слова про відпущення, щоб вони могли цінувати відпущення як велику і дорогоцінну річ.

Не голос чи слово людини, що промовляє його, але Слово Боже, що прощає гріх, бо воно промовлене на місці Бога і Божою заповіддю.

Ми навчаЇмо з великою старанністю про цю заповідь і Владу  ключів, про те, яким це утішаючим і необхідним є для нажаханих сумлінь. Ми також навчаємо, що Бог вимагає від нас вірити в це відпущення гріхів, так неначе ми чуємо голос Божий з неба, щоб ми радісно втішалися відпущенням гріхів і знали,  що через таку віру ми здобуваємо прощення гріхів.

Раніше проповідники, котрі навчали багато про сповідь, ніколи і словом не згадували цих необхідних питань, а лише мучили сумління довгим переліком гріхів, спокутами, індульгенціями, прощами і таким іншим.

Багато наших опонентів самі визнають, що ми писали і трактували про правдиве христи¤нське покаяння придатнішим способом, ніж те робилося протягом довшого часу.

Щодо сповіді, ми навчаємо, що нікого не можна змушувати перераховувати гріхи детально, бо це неможливо.

як промовляє псалмоспівець: “а помилки хто зрозуміє?”45Єремія також каже: “Серце найлукавіше над все та невигойне, – хто пізнає його? 46Наша жалюгідна людська природа так глибоко занурена в гріхи, що вона неспроможна збагнути чи пізнати їх усіх,

І якби нас слід було лише позбавляти від тих гріхів, що ми можемо їх перерахувати, то те нам мало чим би допомогло. „через це не слід змушувати людей давати детальний звіт про їхні гріхи.

Бо це було також точкою зору святих отців, можна помітити в dist 1, DePotentia,

де наводяться ці слова Івана Золотоустого: “я не кажу про те, що ви повинні себе виставляти на людях, чи звинувачувати себе перед іншими, але слухатися пророка, що промовляє: “На Господа здай дорогу свою.” Тож сповідуйся Господу Богові, вірному судді, у своїй молитві, розповідаючи Йому про свої гріхи не язиком, а сумлінням своїм.” Тут можна ясно побачити, що Золотоустий не вимагає детального перерахування гріхів.

Нотатка на полях в De Potentia49також згадує, що така сповідь не заповідається у Святому письмі, але була запроваджена церквою.

І все ж таки проповідники з нашого боку старанно навчають, що слід зберігати сповідь заради відпущення (що є головною і найважливішою складовою), для втіхи нажаханих сумлінь, а також з інших причин.

ХХVІ стаття. Про відмінність у їжі.

Раніше люди навчали, проповідували і писали, що приписи щодо їжі та подібних традицій, що були запроваджені людьми, служать заробленню благодаті та спокутою за гріхи.50

Через цю причину щоденно винаходилися нові пости, нові церемонії, нові постанови і всяке таке інше. За ними палко і наполегливо слідкували, ніби вони були обов’язковими Богослужіннями, якими зароблялася благодать, якщо їх дотримуватися, і чинився великий гріх, якщо їх не було дотримано.

Від цього в церкві виникло багато шкідливих помилок.

По-перше, таким чином затьмарюються благодать Христова і вчення стосовно віри, і все ж Євангеліє серйозно переконує нас і сильно наполягає на тому, щоб ми ставилися до заслуги Христової, як до чогось великого і дорогоцінного, і знали, що віру в Христа слід цінувати над усіма ділами.

Через це святий Павло так енергійно боровся проти Закону Мойсеєвого і проти людських традицій, щоб ми змогли пізнати, що в очах Божих ми не стаємо добрими через наші діла, але що лише вірою в Христа, ми отримуємо благодать заради Христа.

Це вчення майже повністю було припинене тими, котрі навчали, що благодать слід заробити приписаними постами, відмінностями у їжі, одязі і т.д.

[Щодо покаяння, віра не згадувалась; виставлялися тільки діла викуплення; у них, видавалося, полягало ціле покаяння.]

По-друге, такі традиції також затьмарили заповіді Божі, тому що ці традиції було піднесено понад Божі заповіді.

Також вважалося християнським життям те: коли хтось дотримувався таким чином свят, таким чином молився, таким чином постив, і таким чином одягався, то вважалося, що він живе духовним, християнським життям.

З іншого боку, інші необхідні добрі діла вважалися світськими і недуховними: діла, що їх кожен мав виконувати відповідно до свого покликання: наприклад, що чоловік повинен трудитися для того, щоб підтримувати свою дружину і дітей, і виховувати їх в страхові Божому; що дружина повинна народжувати дітей і піклуватися про них, що князь і посадові особи повинні керувати землею і людьми і т.д.

Такі діла, що заповідані Богом, мали вважатися світськими і недосконалими, водночас лише традиції слід було наділяти чарівним титулом святих і досконалих діл. Тому не було кінця, ні краю у створенні таких традицій.

По-третє, такі традиції стали тяжким ігом для сумління,бо неможливо було дотриматися усіх традицій, і все ж таки люди вважали, що вони необхідні для служіння Богові.

Жерсон пише, що багато хто через це впав у відчай, а дехто навіть закінчив життя самогубством, тому що вони не чули нічого про втіху благодаті Христової.

У творах сумістів і каноників ми можемо побачити, як бентежилися сумління через те, що вони намагалися порівняти традиції і шукали пом’якшення, щоб звільнити сумління.

Але вони так були зайняті цими зусиллями, що нехтували усім християнським вченням про важливіші речі, такі як віру, втіху в суворих випробуваннях і подібне до того.

Багато благочестивих і освічених людей перед нами також скаржилися про те, що такі традиції спричиняли так багато розбрату в церкві, що побожні люди не мали змоги правильного пізнання Христа. Жерсон та інші висловлювали з цього приводу велике незадоволення.51

Та й Августинові також не подобалося, що сумління поневолювалося стількома багатьма традиціями, і у зв’язку з цим він навчав, що їх не слід обов’язково дотримуватися.52

Наші вчителі про це навчали зі злоби чи зневаги до духовної влади,

але нагальна потреба змусила їх навчати про вищезазначені помилки, що постали з неправильної оцінки традицій.

Святе Євангеліє вимагає, що в церквах має і мусить наголошуватися вчення про віру, проте це вчення не можна розуміти так, ніби благодать заробляється самовибраними ділами.

Тож навчається, що дотриманням вказаних людських традицій не можна заробити благодаті, умилостивити Бога, чи відкупитися за гріхи. Відповідно до цього, їх не можна видавати за необхідне служіння Богові.

Причини для цього слід навести зі Святого Письма. У Матвія 15:1-20 Христос захищає апостолів за недотримання звичних традицій, і він додає: “Та однак надаремне шанують Мене бо навчають наук – людських заповідей…” (Мт.15:9).

Оскільки Він називає їх даремним шануванням, то вони не мають бути обов’язковими. Після того Христос каже: “Не те, що входить до уст, людину сквернить.” 53

Павло також говорить у Рим.14:17: “Царство Боже не пожива й питво”,

а в Кол.2:16 він каже: “То ж, хай ніхто вас не судить за їжу чи за питво, чи за чергове свято,” і т.д.

У Діях 15:10,11 Петро каже: “Отож, чого Бога тепер спокушуєте, щоб учням на шию покласти ярмо, якого ані наші отці, ані ми не здолали понести? Та ми віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони.”

Тут Петро забороняє обтяження сумлінь додатковими зовнішніми обрядами, чи то Мойсеєвими, чи то іншими.

У 1 Тим.4:1,3 такі заборони, як заборона їжі чи шлюбу називаються вченнями диявола, то ж впровадження чи здійснення таких діл з метою заробити прощення гріхів чи з думкою, що кожен, хто не здійснює цього не є християнином, є прямо протилежними до Святого Євангелія.

Хоча наших учителів, було звинувачено в тому, що вони як Івіан (Jovinian – рим. єретик, пом. у 406р.) забороняють умертвіння плоті і дисципліну, проте їхні твори показують дещо інше.

Вони завжди навчали стосовно Святого Хреста, що християни зобов’язані страждати,

і це правдиве і реальне, а не вигадане умертвіння плоті.

Вони також навчають, що кожен зобов’язаний з допомогою таких тілесних вправ, як піст та інше дисциплінування вести таке життя, щоб не давати підстави для гріха, але й не так наче він хоче заробити такими ділами благодать.

Такі тілесні вправи не повинні обмежуватися певними визначеними днями, але повинні виконуватися постійно.

Христос про це говорить у Луки 21:34: “Уважайте ж на себе, щоб ваше життя не обтяжувалося ненажерством та п’янством”

і знову “Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту.” 54

Павло казав, що він вмертвляв своє тіло і неволив його,55

і цим він указав, що метою умертвіння тіла є не зарібок благодаті, а утримування тіла в такому стані, щоб здійснювати свої обов’язки відповідно до покликання.

Таким чином, піст сам по собі не відкидається, але відкидається те, що вимагає необхідного служіння постом у приписані дні і визначеною їжею, тому що це бентежить сумління.

З нашого боку також збережено багато традицій і обрядів (як-от: літургія меси та різноманітні гімни, свята і тому подібне), що слугують збереженню порядку в церкві.

Водночас, однак, людей навчають, що такі зовнішні форми служіння не виправдовують нас перед Богом, і що їх слід дотримуватися без обтяження сумлінь, про що можна сказати, що не є гріхом їх пропустити, якщо те робиться без ганьби.

Давні святі отці використовували таку свободу із пошаною до зовнішніх обрядів,

тому що на Сході Великдень святкувався в інший час, ніж в Римі. Коли дехто став вважати цю різницю за таку, що розділяє церкву, то його ганили інші, що не є обов’язковим дотримуватися однаковості у таких звичаях.

Іриней казав: “Неузгодження в пості не руйнує єдності в вірі,” 56і також один із церковних законів зазначає, що таке неузгодження в людських обрядах не є протиріччям щодо єдності християнського світу 57.

Навіть більше, 9-а книга Церковної історії збирає багато прикладів несхожих церковних використань і додає корисне церковне спостереження: “Наміром апостолів було не запровадження свят, а навчання віри та любові.” 58

ХХVІІ стаття. Про чернецькі обітниці.

Обговорюючи чернецькі обітниці, слід розпочати з точок зору, що були тут викладені щодо них, яким життям жили в монастирях, і як багато зі щоденних тамтешніх звичаїв суперечили не лише Слову Божому, але й папським канонам.

У часи Св. Августина чернецьке життя було добровільним. Згодом, коли розклалися правдива дисципліна та вчення, було винайдено чернецькі обітниці, і було вжито спробу відновити дисципліну засобом цих покликань, неначе в добре вигаданій в’язниці.59

Окрім чернецьких обітниць були введені інші вимоги,

і на багатьох людей були накладені такі пута і тягарі перед тим, як вони досягнуть відповідного віку.60

Багато людей вступили в чернецьке життя через незнання, бо хоча вони і не були надто молодими, проте вони не оцінили достатньо чи не зрозуміли своєї сили.

Всі ті, що таким чином спіймалися у пастку і заплуталися, були вимушені залишитися там, незважаючи на той факт, що навіть папські канони могли багатьох із них звільнити.

Це все було ще суворіше в жіночих монастирях, ніж у чоловічих, хоча варто було б виявити більше розважливості у жінок, як до слабшої статі.

Така жорстокість і суворість не подобалися також багатьом благочестивим людям у минулому, тому що вони побачили, що і хлопчиків, і дівчаток було вкинено у монастирі, щоб забезпечити їхнє існування. Вони також мусили побачити, в яке зло вилились такі угоди, в яку ганьбу і обтяжені сумління.

Багато людей скаржилися на те, що в цьому серйозному питанні церковні канони суворо не дотримувалися.

Крім того, чернецькі обітниці завоювали таку репутацію, якою, як відомо, багато монахів, навіть невеликого розуму, не були задоволені.

Висловлювалися претензії на те, що чернецькі обітниці були рівними Хрищенню, і що чернецьким життям можна було заробити прощення гріха і виправдання перед Богом.61

І навіть більше, – додавалося, що чернецьке життя не лише заробляло праведність і побожність, але й також цим життям дотримувалися приписи та поради, що входять до Святого Євангелія,

і таким чином, чернецькі обітниці прославлялися більше від Хрищення. Також висловлювалися претензії на те, що більші заслуги можна здобути чернецьким життям, аніж всякими іншими станами життя, що запроваджені Богом – чи то пастирем, чи то проповідником, а чи правителем, князем, паном, чи кимось подібним, з яких усі служать у своїх призначених покликаннях відповідно до Божого Слова і заповіді, не приписуючи собі вищої духовності.

Нічого з цього не можна заперечити, бо все це можна знайти в їхніх власних книгах.

Крім того, людина, що таким чином попала і заманилася в монастир, мало дізнавалася про Христа. Раніше монастирі були школами Святого Письма та інших галузей навчання, що корисне для Християнської Церкви, так що із монастирів виходили пастирі та єпископи. Але тепер картина змінилася.

Раніше люди збиралися і приймали чернецьке життя, щоб вивчити Святе Письмо, проте нині висловлюються претензії, що чернецьке життя має таку природу, що ним заробляються Божа благодать і виправдання перед Богом. Його навіть називають станом досконалості62і вважають набагато вищим за інші стани, що запроваджені Богом.

Все це тут згадано без перекручення, щоб можна було краще збагнути і зрозуміти, про що наші вчителі навчають і проповідують.

З одного боку щодо тих, хто бажає одружитися, серед нас навчається, що всі ті, хто не підходить до целібату, мають силу, право і повноваження одружуватися, тому що обітниці не можуть знищити Божий порядок і заповідь.

Божа заповідь у 1 Кор. 7:2 проголошує: “Щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка”.

Не лише заповідь Божа наполягає на цьому, веде і змушує нас до цього, але й Боже творіння і порядок також спрямовують усіх, що не мають наділеного дару незайманості до шлюбу особливою дією Божою. Це випливає із слів Самого Бога у 1М.2:18: “Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього”.

[Отже, не грішать ті, хто виконує цю заповідь та припис Божий.]

Як можна цьому заперечити? Незалежно від того, як хтось вихвалятиме свою обітницю і обов’язок, незалежно від того, як він високо їх прославлятиме, все ж неможливо скасувати Божу заповідь.

Вчені кажуть, що обітниця зроблена всупереч папському канону, не зобов’язує. 63Наскільки меншими мусять бути їхні зобов’язання, законність і сила, якщо вони суперечать Божій заповіді!

Якби не було причин, що дозволяли б відміну зобов’язань обітниці, то папи не змогли б відпускати та звільняти людей від такого зобов’язання, тому що жодна людина на має права скасовувати зобов’язання, що походить від Божественного Закону.

Відповідно, папи добре усвідомлювали, що стосовно таких зобов’язань слід проявляти певні пом’якшення, і часто давали звільнення від них,

як у випадку з королем Арагонським64та багатьма іншими. Якщо звільнення дарувалося для виконання тимчасових інтересів, наскільки більше слід дарувати звільнення для потреб людських душ!

Чому ж тоді наші опоненти так наполягають на тому, що обітниці мають дотримуватися без переконання в тому, чи обітниця є належною? Адже обітниця має стосуватися того, що можливе і добровільне, і мусить бути без примусу. 65

Однак, добре відомо, що якої міри постійна цнотливість лежить у межах людської сили і здатності,

і є лише декілька, чи з чоловіків, чи з жінок, що прийняли самі чернецьку обітницю охоче, і після належного розмірковування. Перед тим, як прийти до правильного рішення, їх переконували прийняти чернецькі обітниці, а інколи їм те нав’язували силою чи до того змушували.

Згідно з цим, не є правильним так необачно та наполегливо сперечатися про зобов’язання обітниць, оскільки загально припускається, що це все належить до самої природи та характеру обітниці, що вона має бути добровільною, і що вона повинна прийматися лише після належного розмірковування і порад.

Декілька канонів та папських правил скасовують обітниці, що були взятими у віці до п’ятнадцяти років.66Вони дотримуються тієї точки зору, що до цього віку людина не володіє достатнім розумінням, щоб визначити чи встановити порядок свого цілого майбутнього життя.

Інший канон поступається ще кількома роками людській кволості, бо він забороняє прийняття обітниці перед вісімнадцятилітнім віком.67

На підставі цього застереження більшість ченців мають виправдання і причину для покидання своїх монастирів, оскільки більшість із них вступили у монастир у дитинстві перед досягненням такого віку.

Нарешті, хоча скасування чернецьких обітниць могло осуджуватися, з того не випливає, що шлюб тих, що розірвали їх, має бути розірваним.

Тому що святий Августин у питанні 27, розділі І, книги “Nuptiarum” каже, що такий шлюб не повинен розриватися,68а святий Августин не є незначним авторитетом у Християнській Церкві, хоча навіть дехто пізніше вважав інакше, як він.

Хоча Божа заповідь стосовно шлюбу звільняє багатьох від чернецьких обітниць, наші вчителі все ще пропонують більше причин того, чому чернецькі обітниці є такими, що не мають сили. Бо всяке служіння Богові, що вибране та запроваджене людьми для здобуття праведності і Божої благодаті без заповіді і веління Божого, противне Богові і Святому Євангелію та суперечить Божій заповіді. Так і Сам Христос промовляє в Мт.15:9: “Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук – людських заповідей.”

Св. Павло також кругом навчає, що не слід шукати праведності в заповідях і служіннях, що запроваджені людьми, але що праведність і побожність в очах Божих приходять від віри і довір’я, коли ми віримо, що Бог благодатно приймає нас заради Христа, Своєго Єдиного Сина.

Цілком очевидним є те, що монахи навчали та проповідували про те, що їхнє винайдене духовне життя викуповує гріх і здобуває Божу благодать і праведність. Хіба ж не зменшує це слави та честі благодаті Христової та хіба не заперечує це виправдання вірою?

З цього випливає, що такі вже звичні обітниці були недоречними та неправдивим служінням Богові. Отже, вони не є зобов’язуючими, тому що

непобожна обітниця, зроблена всупереч Божій заповіді, є такою, що не має сили. Навіть канони навчають, що клятва не може зобов’язувати до вчинення гріха.69

Св. Павло каже в Гал. 5:4: “Ви, що Законом виправдовуюєтесь, – полишилися без Христа, відпали від благодаті!”

Подібним чином і ті, що хотіли би виправдатися обітницями, полишилися без Христа і відпали від Божої благодаті,

тому що вони відбирають від Христа, Який лише Один виправдовує, Його честь і обдаровують тією честю свої обітниці та чернецьке життя.

Не можна заперечити того, що монахи навчали та проповідували, що вони виправдовуються та здобувають прощення гріхів своїми обітницями, чернецьким життям і обрядами. Власне вони винайшли ще непорядніші і абсурдніші вимоги, а саме, що вони могли вживати свої добрі діла і щодо інших.

Якби хтось був схильним перерахувати всі ті вимоги з тією метою, щоб докорити їм, то скільки всього було б зібрано, чого соромилися б тепер самі монахи і вони ж ніколи б не бажали, щоб усе те трапилося!

Крім цього всього вони переконували людей, що винайдені духовним станом ордени є християнською досконалістю.

Звичайно ж, це – перебільшення діл, як засобу для здобування виправдання.

Але ж це не є малою образою в Християнській Церкві, коли народові радять таке служіння Богові, що запроваджене людьми без заповіді Божої, і навчається, що таке служіння виправдає людей перед Богом і зробить їх праведниками. Тому що виправдання вірою, котре має наголошуватися понад усе в Християнській Церкві, затьмарюється тоді, коли людські очі засліплюються ось такою цікавою “ангельською” духовністю та облудою убогості, покірності та цнотливості.

Крім того затьмарюються заповіді Божі та належне служіння тоді, коли людям кажеться про те, що монахи самі перебувають у стані досконалості. Бо християнська досконалість є в тому, щоб ми боялися Бога відверто усім своїм серцем і все ж таки мали щиру впевненість, віру та довір’я, що заради Христа ми маємо ласкавого та милосердного Бога, і що ми можемо і повинні молитися, і просити в Бога того, що ми потребуємо, і з упевненістю очікувати від Нього допомоги у кожному стражданні, пов’язаному з нашим осібним покликанням та місцем у житті; і водночас робити добрі діла для інших і старанно іти за своїм покликанням.

Правдива досконалість і правильне служіння Богові складається із цього, а не з жебрацтва чи носіння чорних або ж сірих сутан і т.д.

Однак, звичайні люди, коли чують, що стан целібату вихваляється понад усяку міру, роблять багато шкідливих висновків із такого хибного захоплення від чернецького життя,

бо ж із цього випливає те, що їхні сумління непокояться через те, що вони одружені.

Коли звичайна людина чує, що лише жебрацтво є досконалим, то вона не впевнена, чи вона може утримувати свої набутки і займатися справою без гріха.

Коли ці люди чують про те, що не мститися є всього-навсього Євангельською порадою, то природньо, що хтось зможе зробити висновок, що не грішним ділом буде мститися поза своєю службою.

Інші все ж гадають, що за когось мститися не є правильним для християн взагалі, навіть в урядові.

Записано багато також прикладів, коли чоловіки залишали своїх дружин і дітей, а також світську службу, щоб знайти прихисток у монастирі.

Це, як вони називають, втеча від світу і пошук більше вгодного Богові життя. Вони не могли зрозуміти, що Богові слід служити виконанням тих заповідей, що дані Богом, а не дотримуванням заповідей, що були винайдені людьми.

Праведний і досконалий спосіб життя спирається за Божі заповіді, з іншого боку те життя, що не має за собою Божих заповідей є небезпечним.

Виникла необхідність добре навчити про це людей.

Раніше Жерсон осуджував помилку монахів щодо досконалості і зазначав, що то було новизною в його час говорити про чернецьке життя, як стан досконалості.

Таким чином, є багато безбожних точок зору та помилок, що асоціюються з чернецькими обітницями: що вони виправдовують і роблять праведними людей перед Богом, що вони складають християнську досконалість, що вони є способом здійснення як євангельських порад, так і євангельських приписів, і що вони представляють діла надлишкові, що ми їх не зобов’язані здійснювати перед Богом.

Оскільки все це хибне, марне і винайдене, то чернецькі обітниці не мають сили.

AB. ХХVІІІ стаття. Про владу єпископів.

Багато чого в минулі часи було написано про владу єпископів, і дехто неправильно змішував владу єпископів із владою меча.

Через це необережне непорозуміння виникло багато серйозних воєн, заколотів і повстань, єпископи під тим приводом, що ця влада була дана їм Христом не лише запровадили нові форми Богослужіння і обтяжували сумління правом єпископального відпущення гріхів 70, і анафеми, але вони також насмілювалися садовити на трон і скидати з нього королів та імператорів відповідно до своїх уподобань.

Така наруга вже віддавна засуджувалася вченими та благочестивими людьми в християнському світі.

Через це наші вчителі були змушені заради втіхи сумлінь виділити різницю між духовною і світською владою, мечем і повноваженням, і вони навчали, що і влада, і сила повинні шануватися і поважатися з усім благоговінням, як два найвищих дари Божих на землі.

Наші вчителі обстоюють те, що згідно з Євангелієм, влада ключів, або ж влада єпископів є владою і заповіддю Божою проповідувати Євангеліє, прощати і затримувати гріхи та давати і розподілювати Таїнства.

Тому що Христос послав апостолів із цією заповіддю: “Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!” Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: “Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, – простяться їм, а кому затримаєте, – то затримаються!” (Івана 20:22,23).

[Марка 16:15: “Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!”]

Ця влада ключів або ж єпископів використовується і виконується лише навчанням і проповідуванням Слова Божого та наданням Таїнств (багатьом особам чи окремим, залежно від його покликання). Таким чином передаються не тілесні, але вічні ресі та дари, а саме, вічна праведність, Святий Дух і вічне життя.

Ці дари не можуть здобутися ніяким іншим способом, окрім як через проповідування і надавання Святих Таїнств, бо Св. Павло каже: “Євангеліе… – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує.” 71

Оскільки ж влада церкви або ж єпископів обдаровує вічними дарами і використовується та виконується лише через проповідування, то вона зовсім не втручається у світські чи урядові повноваження.

Світська влада має піклуватися справами зовсім іншими від Євангелія. Світська влада не захищає душі, але мечем і фізичними покараннями вона захищає тіло і добро від сили інших.

Тому дві влади, духовна і світська, не повинні змішуватися або сплутуватися, тому що духовна влада має завдання проповідувати Євангеліе і надавати Таїнства.

Отже, вона не повинна зазіхати на обов’язки інших, не повинна садовити на трон та знімати з нього королів, не повинна скасовувати світські закони чи розхитувати послух до уряду, не повинна приписувати закони світській владі щодо світських справ.

Сам Христос промовив: “Моє Царство не із світу цього,” 72

і знову “Хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?” 73

Павло також писав у Фил. 3:20: “Бо наше громадянство в небі,”

а в 2 Кор. 10:4,5: “Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь – ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога.”

Таким чином наші вчителі розрізняють дві влади та обов’язки цих двох влад, вказуючи на те, що обидві вони повинні підтримуватися у честі, як найвищі дари Божі на землі.

У випадках, коли єпископи володіють світською владою і мечем, то вони володіють нею не як єпископи Божественним правом, але людським, імператорським правом, що надане Римськими імператорами і королями для тимчасового управління їхніх земель. Така влада не має нічого спільного з Євангельським служінням.

[Тож коли постає питання про юрисдикцію єпископів, то треба відрізняти світську владу від церковної юрисдикції.]

Отже, відповідно до Божественного права єпископським служінням є проповідування Євангелія, прощати гріхи, судити про доктрини та засуджувати доктрини, що суперечать Євангелію і виключати із християнської спільноти безбожних, чия нечестива поведінка є явною. Все це повинне здійснюватися не людською силою, а лише Словом Божим.

Внаслідок цього парафіяльні священики та церкви зобов’язані перебувати у послухові до єпископів згідно з висловом Христовим в Луки 10:16: “Хто слухає вас – Мене слухає.”

З іншого боку, якщо вони навчають, установлюють чи запроваджують будь-що суперечливе до Євангелія, то в нас є заповідь у таких випадках слухняними не бути, бо Христос каже в Мт.7:15: “Стережіться фальшивих пророків.”

Св. Павло також пише в Гал.1:8: “Але якби й ми або Ангел з неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, – нехай буде проклятий!”,

а в 2 Кор.13:8: “Бо нічого не можемо ми проти правди, а за правду.”

Знову ж Павло посилається на владу, “якої Господь мені дав на будування, а не на руйнування.”74

Канонічний закон вимагає те ж саме в Частині ІІ, питанні 7 у розділах “Sacerdotes” i “Oves.” 75

Св. Августин також пише у відповіді на листи Петіліана, що не слід слухати навіть законно обраних єпископів, якщо вони помиляються чи навчають або ж наказують щось протилежне до Божественного Святого Письма. 76

Яку б іншу владу чи сферу повноважень не мали єпископи в різноманітних питаннях (наприклад, в справах подружжя і в справах про десяту частину), 77вони мають їх за допомогою людського права. Однак, коли єпископі недбалі у виконанні таких обов’язків, то князі зобов’язані, подобається їм те чи ні, чинити правосуддя своїм підданим заради миру і запобігання розбрату та безладдя в їхніх землях.

Крім того, точиться суперечка щодо того, чи мають єпископи владу запроваджувати в церквах обряди, чи встановлювати правила щодо їжі, свят та ієрархії духівництва.

Ті, що приписують таку владу єпископам цитують Христів вислів у Ів.16:12: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди”.

Вони також наводять у Діях 15:20, 29, де було заборонене споживання крові та задушенини.

Крім того, вони посилаються на той факт, що суботу було змінено на неділю – всупереч, як вони кажуть, до Десяти Заповідей. До кожного випадку не апелюється та не форсується так наполегливо, як до зміни суботи, бо таким чином вони бажають відстоювати думку, що влада є насправді великою, тому що церква звільнилася від частини і змінила частину Десяти Заповідей. 78

Щодо цього питання, наші вчителі стверджують, що єпископи не мають влади запроваджувати чи втановлювати будь-що протилежне до Євангелія, як то було зазначено вище, і як то навчається канонічним законом через всі дев’яті Відмінності.79

Видання законів, що виходять із особистих точок зору та вимоги їх дотримуватися, щоб добитися відпущення гріхів і здобути благодать, є явно протилежним до Божої заповіді та Слова,

тому що богозневажається слава Христової заслуги, коли ми гадаємо, що за допомогою таких обрядів ми заробимо благодать.

Також очевидним є те, що через таке уявлення людські обряди в християнстві незлічувано помножилися в той час, коли вченню стосовно віри та праведності віри було майже покладено край. Мало не щодня приписувалися нові свята і нові пости, запроваджувалися нові обряди та нові благоговіння перед святими для того, щоб такими ділами заробити благодать і все добре від Бога.

[Таким чином у минулі часи збільшувалися Покаянні Канони, сліди яких ми все ще бачимо у деяких епітиміях.]

Знову ж таки, ті, що запроваджують людські обряди також діють всупереч Божій заповіді, коли вони приписують гріх їжі, дням і подібним речам та обтяжують християнський світ ярмом такого закону, наче для того, щоб заробити Божу благодать, серед християн слід було б проводити служіння Богові, подібне до служби левитів, і так наче Бог наказав апостолам і єпископам, щоб те запровадити, як то про те дехто написав.

Цілком імовірно, що деяких єпископів було введено в оману прикладом із Закону Мойсея.

Результатом було те, що постали незліченні правила, – наприклад, що смертельним гріхом є виконувати ручну роботу на свята (навіть, якщо те не спричиняє образи для інших), що смертельним гріхом є пропустити сім годин (канонічні години, або ж сім щоденних годин молитви, приписаних для ченців тощо, – прим. перекладача), що певний вид їжі забруднює сумління, що піст є ділом, що примирює нас із Богом, що у визначеному випадку гріхи не прощаються, допоки прощення не дістається від особи, ким той гріх затримано, не зважаючи на той факт, що канонічний закон нічого не каже про затримання вини, а лише говорить про затримання церковної кари.

Звідки єпископи одержали право і владу нав’язувати такі вимоги християнському світові, щоб спіймати у пастку людські сумління? У Діях 15:10 Св. Петро забороняє накладання ярма на шию учнів. І Св. Павло сказав у 2 Кор.10:8, що влада була дана на будування, а не на руйнування. Чому ж тоді вони помножують гріхи такими вимогами?

Крім того є ясні місця у Святому Письмі, що забороняють запровадження таких правил з метою зароблення Божої благодаті, чи наче вони необхідні для спасіння.

Так Св. Павло каже в Кол.2:16,17: “То ж хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, – бо це тінь майбутнього, а тіло Христове”.

Знову в Кол. 2:20-23: “Отож, як ви вмерли з Христом для стихій світу, то чого ви, немов ті, хто в світі живе, пристаєте на постанови: не дотикайся, ані їж, ані рухай, бо то все знищиться, як уживати його, – за приказками та наукою людською. Воно ж має вид мудрості в самовільній службі й покорі та в знесилюванні тіла, та не має якогось значення, хіба щодо насичення тіла.”

У Тит. 1:14 Св. Павло також забороняє вважати на юдейські байки, ані на накази людей, що від правди відвертаються.

Сам Христос каже про тих, що накладають людські обряди на людей: ” Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих”(Мт. 15:14).

Він відкидає таке служіння Богові і каже: “Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем”(Мт.15:13).

Якщо ж єпископи мають право обтяжувати церкви незліченними вимогами і таким чином ловлять в пастку сумління, чому ж тоді Святе Письмо так часто забороняє створення та дотримування людських правил? Чому ж тоді воно називає їх ученнями диявола? 80 “Чи може бути так, що Святий Дух попереджував їх просто так?

Оскільки такі правила, що були запроваджені, як необхідні для того, щоб умилостивити Бога та заслужити благодать, є протилежними до Євангелія, то не є правильним з боку єпископів вимагати такі служіння Богові.

Необхідно зберегти вчення про християнську свободу в християнському світі, а саме, що ярмо закону не є необхідним для спасіння,

як то Св. Павло пише у Гал. 5:1: “Христос для волі нас визволив. То ж стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства.” Слід відстоювати головну статтю Євангелія, а саме, що ми здобуваємо благодать Божу через віру в Христа без наших заслуг; ми не заслуговуємо її служіннями для Бога, що запроваджені людьми.

Що ж тоді нам казати про неділю та інші подібні церковні постанови та обряди? На це наші вчителі відповідають, що єпископи чи пастирі можуть створювати правила, щоб у церкві все робилося в доброму ладі, але не як засіб здобування Божої благодаті чи заплати за гріхи, а також не для того, щоб обтяжувати людські сумління, розглядаючи це, як необхідні служіння для Бога, і вважаючи гріхом пропускати їх дотримання, навіть якщо те нікому не завдає образи.

Так Св. Павло розпоряджається в 1 Кор, 11:5, що жінки повинні покривати свої голови у зібранні. Він також розпоряджається, що роповідники зібрання не повинні говорити всі одночасно, але один за одним, за порядком. 81

Добре для християнської громади виконувати такі приписи заради любові та миру, слухатися єпископів і парафіяльних священиків у таких питаннях, і дотримуватися правил таким чином, щоб то не завдавало образи іншим і, щоб у церкві не було безладдя та непристойної поведінки.

Однак, сумління не слід обтяжувати, стверджуючи, що те необхідне для спасіння чи, що гріхом є того не дотримуватися, навіть якщо тим нікому не завдається образи, так само як і ніхто не повинен казати, що жінка грішить, якщо без образи для інших, вона виходить з дому з непокритою головою.

Подібним до цього є й дотримання неділі, Великодня, П’ятидесятниці та подібних свят і звичаїв.

Ті, що вважають призначення неділі замість суботи необхідним запровадженням, дуже помиляються,

бо Святе Письмо скасувало суботу і навчає, що після об’явлення Євангелія всі обряди старого закону можуть пропускатися.

Так чи інакше, для того щоб люди могли знати про те, коли вони повинні збиратися, слід було призначити певний день, – Християнська Церква для цієї мети призначила неділю, і вона була більш схильною і радою це зробити, щоб люди могли мати приклад християнської свободи, і могли знати, що ні дотримання суботи, ані будь-якого іншого дня не є обов’язковими.

Є багато помилкових дискусій 82 про перетворення закону, про обряди Нового Заповіту і про зміну суботи, котрі всі постали з неправдивої та помилкової точки зору, що в християнському світі слід мати служіння Богові подібні до служінь левитів і юдеїв, і що Христос заповідав апостолам і єпископам винаходити нові обряди, що були б обов’язковими для спасіння.

Такі помилки запровадилися в християнському світі, коли більше не навчалася і не проповідувалася в ясності і чистоті праведність віри.

Дехто сперечається про те, що хоча неділі не слід дотримуватися, як божественного обов’язку, все одно слід її дотримуватися, як майже божественного зобов’язання, і вони приписують вид і обсяг роботи, що може бути зробленим в день відпочинку.

Чим же є такі дискусії, як не пастками для сумлінь? Бо хоча вони беруться прояснити та пом’якшити людські правила, 83 не може все ж таки бути поміркованості чи пом’якшення, допоки залишається і панує та точка зору, що їх дотримання є обов’язковим. А ця точка зору залишатиметься, допоки не буде розуміння виправдання вірою і християнської свободи.

Апостоли розпорядилися, щоб утримуватися від крові та задушенини. Хто дотримується нині цієї заборони? Ті, що не дотримуються її не чинять жодного гріха, тому що апостоли не бажали обтяжувати сумління таким тягарем, але заборонили це лише тимчасово, щоб уникнути образи.

Слід звертати увагу на головну статтю віри, а це не скасовується апостольською постановою.

Навряд чи хоч один стародавній канон дотримується сьогодні відповідно до букви, і багато правил виходять із ужитку день за днем навіть серед тих, що найбільш ревно дотримуються таких обрядів.

Неможливо якось радити чи допомагати сумлінням, допоки не практикуватиметься таке пом’якшення, коли визнаватиметься, що такі правила не вважатимуться за обов’язкові, і що нехтування ними не ранитиме сумлінь.

Єпископи могли б легко підтримувати послух людей, якби вони не наполягали на дотриманні правил, що не можуть бути дотриманими без гріха.

Однак тепер вони надають Таїнство в одному виді і забороняють надавання в двох видах. Знову ж таки, вони забороняють духівництву одружуватися, і нікому не дозволяють служити, допоки та людина не поклянеться, що вона не проповідуватиме цього вчення, хоча поза всяким сумнівом воно в згоді зі Святим Євангелієм.

Наші церкви не просять про те, щоб єпископи поновляли мир і єдність за рахунок їхньої честі та гідності (хоча в разі потреби це є обов’язком єпископів),

але вони лише просять, щоб єпископи послабили певні нерезонні тягарі, що раніше в церкві не існували і були запроваджені проти звичаю вселенської Християнської Церкви.

Можливо для їхнього запровадження були певні підстави, проте вони не пристосовані до нашого часу.

Не можна також заперечувати, що деякі правила було запроваджено через брак розуміння. Відповідно єпископи повинні бути настільки милостивими, щоб пом’якшити ці правила настільки, наскільки ці зміни не руйнують єдності християнських церков. Бо ж багато правил, що було винайдено людьми вийшли з ужитку з плином часу і не є обов’язковими, як про те свідчить сам папський закон.

Однак, якщо це неможливо, і їх неможливо переконати в тому, щоб вони пом’якшили чи скасували людські правила, котрих не можна дотриматися без гріха, то ми зобов’язані слідувати за апостольським правилом, що наказує нам слухатися Бога більше, ніж людей. 84

Св. Петро забороняє єпископам панувати так, наче вони мають владу примушувати церкви діяти відповідно до волі єпископів. 85

Не нашим наміром є знаходити шляхи скорочення єпископської влади, але ми прагнемо

і молимось, щоб вони не могли примусити наші сумління грішити. Якщо вони цього робити не хочуть та ігнорують наші прохання, нехай вони подумають про те, яку вони дадуть відповідь перед Господнім лицем за те, що своєю впертістю вони створювали передумови до розколу та схизми, чому вони дійсно повинні були допомогти запобігти.

Це головні статті, що вважаються за суперечливі. Хоча ми могли б вказати набагато більше зловживань і помилковостей, але для того, щоб уникнути багатослів’я і надмірної довжини, ми зазначили лише головні. Інші можуть бути з готовністю зваженими у світлі цих статей.

В минулому були серйозні скарги про індульгенції, прощі та зловживання відлученням від Церкви. Парафіяльні священики також мали нескінченні суперечки з монахами про вислуховування сповідей, про похорони, про проповіді з особливого приводу і про безліч інших питань.

Все це ми скромно обійшли для загального добра, щоб були зрозумілішими головні питання цієї справи.

Не треба думати, що все, що тут говорилося чи представлялося, робилося через ненависть чи з метою комусь завдати болю,

однак тут ми торкнулися лише того, що вважали за необхідне представити та згадати, щоб було дуже ясно, що ми не представили нічого такого в доктрині, а чи в обрядах, що суперечить Святому Письму чи вселенській Християнській Церкві. Бо загальновідомо та очевидно (щоб не хвалитися), що ми гідно та з Божою допомогою запобігли закраданню в наші церкви всякого нового та безбожного вчення чи ними заволодіти.

Ми прагнули представити вищеназвані статті зібранню, як проголошення нашого віросповідання і вчення наших проповідників.

Якщо хтось вважатиме, що цього з певних причин недостатньо, ми готові представити дальші пояснення на основі Божественного Святого Письма.

Вашої Імператорської Величності найпокірніші слуги:

Йоган, герцог Саксонський, курфюрст Георг, маркграф Брандербурзький Ернест, герцог Люнебурзький Филип, ляндграф Гесенський Ганс Фрідрих, герцог Саксонський Франц, князь Люнебурзький Вольфганг, князь Ангальтський Бургомістр і міська рада міста Нюрнберга Бургомістр і міська рада міста Рейтлінгена

Латинською мовою: у творах будь-якої сторони.

Правитель Йоган Саксонський і ляндграф Филип Гесенський прибули до Аугсбургу перед імператором.

На формальному відкритті зібрання 20 червня 1530 року.

В останню мить представлення було відкладеним з п’ятниці (24 червня) на суботу (25 червня).

Латинською мовою також: не лише одноразово, а багато разів.

Зібрання 1527 року в Регенсбурзі було малочисельним і великих результатів не принесло.

Латинською мовою: якщо наслідок буде таким, що ці відмінності між нами та іншою стороною не будуть по-товариськи влагодженими.

Нікейський Символ віри.

Релігія, що мала за основу перський дуалізм поєднаний з християнськими та іншими елементами, заснована в третьому столітті Манієм і названа в честь нього. Албігензіани наприкінці Середніх Віків дотримувалися подібних поглядів.

Гностики другого століття, що називалися в честь Валентинія.

Послідовники Арія, що були засуджені 325 року Нікейському Соборі, і які притримувалися тієї точки зору, що Син був створеним і був іншої “сутності”, ніж Отець.

Послідовники Евномія, радикального аріянина кінця четвертого століття.

Реформатори часто ставилися до магометян, як антитринітаріанської єресі.

Послідовники Павла Самосатанського, котрий в третьому столітті навчав, що Ісус був людиною, глибоко обдарованою Духом. “Новосамосатеністи” були антитринітаріанськими спірітуалістами шістнадцятого століття.

Послідовники Пелагія, які на початку п’ятого століття навчали, що людина за своєю природою не є гріховною, і може спастися дією своєї власної волі при допомозі Божої благодаті.

Амвросій “Перше послання до коринтян” 1:4.

Ригористи четвертого століття, які заперечували дійсність священицької праці тих, що здійснили відступництво під час переслідувань.

Латинський текст проводить різкішу відмінність від римо-католицького Таїнства покаяння.

Наприклад, таким було вчення Ганса Денка.

Ригористи в Римі третього століття, котрі заперечували повернення до безгріховного стану навіть після покаяння тим людям, що були винними в смертних гріхах.

Власне, перехрищенці відрізнялися один від одного у своєму ставленні щодо держави, шлюбу і господарського життя, але деякі з них мали щодо цього негативне ставлення, про що тут і говориться.

Деякі перехрищенці ставилися до монастицизму як до “стану досконалості”.

Hypomnesticon contra Pelagianos et Coelestianos, III, 4, 5. Вважається, що ця праця належить Августинові.

Перші варіанти тут додавали: “Заперечуються ті, котрі навчають, що ми можемо дотримуватися Десяти Заповідей Божих без Його благодаті та Святого Духа. Бо хоча ми за природою здатні здійснювати зовнішні дії, що узгоджуються із Заповідями, ми не здатні у своїх серцях виконувати те, що від нас Заповіді в першу чергу вимагають, а саме, правдиво боятися, любити та вірити в Бога тощо”.

Товариства парафіян для проведення спільних молитов, молитовних роздумів та добрих діл.

“Дух і Буква”, ХІХ, 34.

Пор. Як.2:19.

“Проповіді на тему послання Івана…”, Х, 2.

Отці давньої церкви на Заході.