Частина 1

Частина 2

Частина 3

Динамічна еквівалентність

Роздуми на тему тлумачення біблійного тексту упродовж останнього півстоліття були позначені великим впливом праці Ю. Найди та пропагованого ним терміна динамічної еквівалентності (від 1964 р.), а пізніше формальної еквівалентності. У своїй книзі від 1964 року Найда називає переклад Лютера Рим. 3,28 прикладом суперечливої проблеми між граматикою і теологією, він інтерпретує Лютера як представника напрямку, який звертає особливу увагу на граматику мови цільового перекладу, про що пізніше було забуто, щойно тлумачення Лютера отримало нормативний статус. Д. Кенні, детально описуючи концепцію еквівалентності в теорії перекладу, вказує на проблему хибного дефініційного кола та різнорідність утворених концепцій. Динамічна еквівалентність означає те, що слова первинного тексту і тексту перекладеного повинні викликати той самий вплив на своїх адресатів, а звідси постає питання про методи і критерії, які дозволяють визначити досягнення цієї мети при перекладі. Фалбер переконливо доводить, що перекладацьку методику Лютера неможливо класифікувати як еквівалентність, бо він враховував значно більше факторів, ніж вірність вихідному тексту, використання гебраїзмів та грецизмів (якщо він вважав це необхідним), готовність створювати нові поняття й терміни, вразливість на різнорідність форм у оригінальному тексті  та усвідомлення теологічної відповідальності перекладача – у такий спосіб Лютер-перекладач постає як теолог, який у процесі перекладу безперервно рухається між комунікативністю й вірністю оригіналу, шукаючи відповідного шляху до конкретних партій тексту, що перекладаються. Неправомочним у цьому світлі видається посилання на Лютера як представника комунікативного підходу до тлумачення Біблії, у якому вихідний текст мав би бути максимально наближеним до щоденної розмовної мови. Це вмотивовує підхід Лютера до проблеми перекладу Рим. 3,28, що розглядається в даній студії, яка  намагається взяти до уваги різні аспекти й аргументи, що промовляють на користь такого перекладу фрагмента з «Послання до Римлян», яке мало для Реформатора особливе значення, – такий підхід є протилежним до простої класифікації тлумачення Рим.3,28 як «конфесіоналізму» без уважного погляду на арґументацію Лютера, на тодішній стан первинного тексту та специфіку тодішньої ментальності, яку Лютер дуже добре умів означити і врахувати (що й пояснює успіх багатьох його проповідей і трактатів).

Б. Хемм присвятив статтю теорії Лютера про чистий дар без необхідності відповісти взаємністю, ставлячи тезу про тодішню, у ХVI столітті, неможливість повного прийняття наслідків, що витікали з революційної теології дару. Він помічає в ній середньовічну концепцію обміну дарами, яка побутувала серед реформаторів ХVI століття, незважаючи на те, що справедливість була ними визначена як виправдання грішника через заслуги Христа, усе ж таки не зовсім ясною залишалася роль віри, яка приймала обітницю, і проявів любові, що повинні виникати з віри, саме тому низка теологів періоду Реформації ХVI століття в пізніші етапи теологічного розвитку повернулася до визнання за вчинками суттєвої ролі або до концепції взаємодії людини з Богом у ordo salutis (у порядку спасіння). Лютерове тлумачення Рим. 3,28 може бути інтуїтивною реакцією на відому складність прийняття теології дару тодішньою ментальністю адресатів – це становило б елемент більш складного поняття, ніж просте припущення про самовільне посилення Лютером змісту Рим. 3,28 часткою «alleine» з чисто теологічних міркувань.        

Частина 5