інтерв’ю з доктором Пріітом Рохтметсом, істориком церкви з Естонії
Ви є естонцем – що ви можете розповісти нам про поточний настрій у вашій країні, особливо стосовно Росії?
Я почну свою відповідь з історії, оскільки я є істориком церкви. У 20 столітті Естонія, як і фіни, латвійці, литовці та багато народів Центральної Європи, пережила народження своєї держави. Естонська Республіка була заснована в 1918 році. Щоб здобути незалежність, нам довелося вести війну за незалежність проти Росії, яку Естонія виграла, незважаючи на свої невеликі розміри. Отже, з одного боку, ми маємо досвід володіння власною державою, здобутий завдяки перемозі у війні. З іншого боку, в 1940 році Радянський Союз окупував Естонську Республіку, після чого настало приблизно 50 років окупації.
Хоча в 1991 році в Західній Європі та інших регіонах панувало розуміння, що розпад Радянського Союзу, який для нас означав кінець періоду окупації та відновлення незалежності Естонської Республіки на основі правової спадкоємності, принесе тріумф демократії, вже в 1990-х роках нам стало зрозуміло, як важко звільнитися від впливу колишнього окупанта, щоб приєднатися до сім’ї європейських націй і НАТО.
Мета цього довгого вступу полягає в тому, щоб сказати, що, хоча Естонія знаходиться дуже близько до Росії і війна Росії в Україні тому безпосередньо впливає на нас, і хоча настрій у суспільстві є тривожним, завдяки нашому історичному досвіду ми добре усвідомлювали настрої, що панують у Росії, тобто російські імперіалістичні амбіції, і протягом десятиліть не мали жодних ілюзій щодо Росії.
Тому ми знаємо, що, крім збереження єдності нашого суспільства та підтримання військової сили, навіть зараз, під час війни, ми повинні продовжувати докладати зусиль, щоб решта світу, яка не має безпосереднього досвіду спілкування з Росією, розуміла, що спосіб дії Росії такий самий, як і у Радянського Союзу: сьогодні викрадають українських дітей; у 1941 році практично вся еліта Естонії, включаючи нашого президента і головнокомандувача збройних сил, була депортована до Сибіру у вагонах для перевезення худоби; а в 1949 році десятки тисяч селян були депортовані з Естонії та інших західних територій, окупованих Радянським Союзом, до Сибіру з метою придушення опору окупаційній владі.
Естонія вважається однією з найбільш секулярних країн Європи. Проте там існує чимало конфесій, зокрема дві Православні церкви, одна з яких підпорядковується Московському патріархату, а інша — Константинопольському. Як проходить міжконфесійний діалог після початку війни в Україні?
В Естонії немає державної церкви, і за даними перепису населення 2021 року країна дійсно є однією з найбільш секулярних в Європі: лише 29% людей вважають себе релігійними, а 58% взагалі не бажають висловлювати свою думку з цього приводу. Загалом в Естонії налічується майже 600 релігійних об’єднань. Вони зареєстровані як неурядові організації, а також є католицька громада, яка діє відповідно до угоди, підписаної в 1999 році між Естонською Республікою та Святим Престолом. Серед майже 600 релігійних об’єднань є 91 незалежна громада та близько 500 релігійних організацій, які об’єднані в церкви, союзи громад та інші релігійні організації. Соціологічні дослідження релігії, проведені в Естонії, показали, що релігійні мотиви присутні також у світогляді людей, які визначають себе як нерелігійних; таким чином, релігійний ландшафт Естонії є цікавою сферою дослідження для вчених-релігієзнавців. Подібний процес секуляризації, який вже відбувся в Естонії, зараз відбувається також в інших країнах Європи та Північної Америки.
В Естонії з історичних причин існують дві Православні церкви. Коли Естонія стала незалежною в 1918 році, православні віряни, подібно до тих, що мешкають у балканських країнах, бажали після здобуття політичної незалежності також досягти церковної незалежності від Російської Православної Церкви. З цією метою в 1923 році вони разом із фінами звернулися до Вселенського Патріархату Константинополя, який у рамках Православ’я допомагав вирішувати питання, що стосувалися церковних структур. Оскільки Естонська і Фінська Церкви були занадто малими і не мали достатньої кількості єпископів, Вселенський Патріарх Константинополя взяв православних віруючих Естонії та Фінляндії під юрисдикцію своєї Церкви, надавши цим церквам автономний статус, за яким вони самостійно керували на місцевому рівні. Наприкінці 1930-х років Латвійська Православна Церква пішла тим самим шляхом.
Окупація 1940 року принесла тут також серйозні зміни, оскільки Російська Православна Церква незаконно припинила діяльність існуючих церков в Естонії та Латвії і, порушуючи канонічне право, включила їхні громади до своєї структури. У 1944 році глави Латвійської та Естонської Православних Церков втекли на Захід, побоюючись, що радянська влада їх вб’є. Православна Церква Естонії продовжувала свою діяльність у вигнанні, тоді як Православна Церква Латвії поступово зникла. На початку 1990-х років Православна Церква Естонії була відновлена в Естонії, але цього не сталося в Латвії, оскільки в одному випадку церква продовжувала свою діяльність у вигнанні, а в іншому — ні. У Латвії активною залишилася лише структура Російської Православної Церкви, тоді як в Естонії склалася ситуація, коли поряд з відновленою Естонською Православною Церквою діяли також парафії Російської Православної Церкви. Після тривалої суперечки держава пішла на поступки останнім і в 2002 році зареєструвала їх як Естонську Православну Церкву Московського патріархату.
Ця церква є частиною Російської Православної Церкви і представляє російську імперіалістичну інтерпретацію історії в естонському суспільстві. Така пропаганда стала особливо активною перед вторгненням Росії в Україну в 2022 році, до такої міри, що церква навіть опублікувала спеціальний випуск, в якому критикувала прагнення України до церковної незалежності і стверджувала, що територія Естонії історично належить Російській Православній Церкві. Це також пов’язано з просуванням ідеології «русского міра», оскільки Російська Православна Церква вважає всіх російськомовних людей частиною «русского міра» і на цій основі розширює свою територію, використовуючи поняття канонічної території, яке насправді є чужим для православної еклезіології. Під канонічною територією розуміють не тільки території, які колись входили до складу Російської імперії, а й території, де проживають російськомовні люди та представники російської культури. Російська церква є глобальним проектом і нерозривно пов’язана з амбіціями російської держави стати великою світовою державою.
Естонська держава зайняла дуже чітку позицію з цього питання: це неприйнятно. В результаті в 2024 році Естонська Республіка не продовжила дозвіл на проживання митрополиту Євгенію, громадянину Росії, який очолював структуру Російської Православної Церкви в Естонії, і він повернувся до Росії. Однією з причин цього є те, що церква далеко не тільки займається релігійною діяльністю, а й переслідує політичні цілі. Політика здійснюється через просування та захист історичної нарації та інтересів Росії.
З історичної точки зору – що ви думаєте про теорію «русского міра»? Чи має вона якусь справжню суть?
Як зазначалося, це має дуже мало спільного з традиційним православним канонічним правом, оскільки Православна Церква базується на розумінні, що Церква поділена територіально, а не за національними чи культурними ознаками, і що церковна територія, як правило, відповідає політичним кордонам. Відповідно, Російська Православна Церква повинна діяти в межах Російської Федерації, проте вона має амбіції бути присутньою як у регіонах, що колись були частиною Російської імперії, а пізніше – Радянського Союзу, так і в інших місцях, де проживають російськомовні люди.
Найтрагічніше, що ідеї «русского міра» використовуються для виправдання російської війни в Україні. Для Російської Православної Церкви та російської держави це подається як історичне питання, оскільки вони спираються на уявлення про єдину тисячолітню цивілізацію, що зародилася в Києві в 988 році. Однак насправді Російська Православна Церква стала незалежною лише в XV столітті, а офіційне підтвердження цього статусу отримала від Вселенського патріарха Константинополя лише в XVI столітті. Більше того, Київська митрополія функціонувала незалежно від Російської Православної Церкви до кінця XVII століття і перебувала під юрисдикцією Вселенського Патріархату Константинополя.
У міру того як Російська імперія неухильно розширювалася і в XVII столітті окупувала українські території, місцева церковна структура там була ліквідована. Отже, всі ці події відбулися набагато пізніше, і хоча коріння Російської Православної Церкви дійсно сягають 988 року, це не є історією єдиної Російської Православної Церкви, а скоріше переплетеною історією багатьох народів і церков.
З метою збереження цієї імперської ідентичності Україна також піддається нападкам. Насправді ми є свідками тривалого процесу розпаду Російської імперії, що розпочався в 1917 році. Це процес, якому Російська Федерація зараз чинить опір за будь-яку ціну. Церковна приналежність відіграє тут ключову роль, оскільки без Російської Православної Церкви зникне і єдність російської імперської мрії та «русского міра».
Православна Церква назвала визначення Церкви на основі національності, культури та мови етнофілетизмом, і в 1872 році Церква оголосила це єрессю. Звідси випливає єретичний характер «русского міра».
Чи зустрічали ви коли-небудь Московського патріарха Кирила? Якщо ні в реальному житті, то як би ви аргументували, якби мали можливість поговорити з ним? Чи звинуватили б ви його в єресі?
Я ніколи не зустрічався з Кирилом, але якби зустрівся, то, мабуть, говорив би з ним так само про історію і про те, що російська держава, на жаль, досі не змогла чесно розібратися зі своїм минулим, зокрема визнати помилки і несправедливості, допущені в історії. Саме тому Росія й надалі становить загрозу для Європи та всього світу. Я б сказав йому, що без покаяння не може бути прощення, і тільки покаяння може бути шляхом уперед.
Чи є інші теологи/професори/священики, які публікували роботи про теологічні аспекти «русского міра»?
Оскільки ця тема слугує ідеологічним підґрунтям війни Росії в Україні, концепція «русского міра» зараз дуже активно вивчається. Це роблять як теологи, так і історики та соціальні науковці. Одним із останніх прикладів є збірник (ред. Марієтта ван дер Тол, Софія Р. С. Джонсон, Петр Кратохвіл, Зоран Грозданов) «Багатолике християнство: «русский мір» в Європі», опублікований видавництвом Brill у 2025 році, який можна безкоштовно завантажити та прочитати в Інтернеті.
На відміну від Католицької Церкви або вільних церков, більшість Протестантських і Православних церков організовані на національному рівні. Чи існує сильніша тенденція до націоналізму та авторитаризму в країнах, які є протестантськими або православними?
Націоналізм насправді повинен бути чужим для Православ’я, оскільки Церква покликана об’єднувати людей різних національностей на одній території і, таким чином, бути транснаціональною, так само як і саме християнське вчення. Водночас Православна Церква традиційно підтримує тісні стосунки з державою; у Православ’ї навіть існує спеціальний термін для цього – поняття «симфонія», що означає гармонію між світською і духовною владою. Однак, оскільки сучасні держави є переважно національними, а національність відіграє дуже важливу роль в самоідентифікації особистості та суспільства з 19 століття, Православна Церква також мусила зайнятися національним питанням.
Тут було досягнуто балансу, оскільки очевидно, що національність не можна просто ігнорувати, але вона не може бути основним маркером ідентичності в Церкві, а також не може бути пов’язана з будь-яким поняттям обраності, ніби, наприклад, Православ’я є якоюсь особливою характеристикою певної нації.
Православна Церква є ієрархічною інституцією, в якій Церква організована навколо єпископа, і ця ієрархічна структура також є причиною того, що її часто асоціюють з авторитаризмом. Однак насправді це значною мірою залежить від суспільства в цілому та його історичного контексту, оскільки в Європі, як у Протестантизмі, так і в Православ’ї, існують дуже різні приклади ролі, яку Церква відіграє в суспільстві.
З огляду на ці соціально-політичні небезпеки, у чому полягає різниця між Протестантською та Православною теологією/церквами?
З теологічної та еклезіологічної точки зору, Протестантизм і Православ’я дещо відрізняються між собою, що також визначає їхні відповідні соціально-політичні ролі. Православ’я розуміє Церкву насамперед як сакраментальну, історичну та видиму спільноту, яка територіально організована та зібрана навколо єпископа. Влада передається через апостольське спадкоємство, традицію та синодальність, а Церква робить сильний наголос на безперервності, літургії та втіленому спільнотному житті. Завдяки цій історичній та інституційній безперервності Православні Церкви часто розвивали тісні стосунки з державою. Класичний православний ідеал «симфонії» за сприятливих обставин уможливлював співпрацю, але в несприятливих умовах він також зробив Православ’я більш вразливим до політичної інструменталізації, націоналізму та авторитарних режимів.
На відміну від цього, Протестантські церкви виникли на основі критичного ставлення до централізованої церковної влади. З теологічної точки зору Протестантизм приділяє більшу увагу Святому Письму, совісті та виправданню вірою, а з еклезіологічної — допускає набагато ширший спектр церковних моделей, від єпископальної до пресвітеріанської та конгрегаційної. Ця плюралістичність зробила Протестантські церкви структурно більш роздробленими, але й більш гнучкими і, як показує історія, в багатьох контекстах більш здатними дистанціюватися від державної влади.
Важливо, що жодна з цих традицій не є за своєю суттю націоналістичною чи авторитарною. Вирішальним фактором є не лише теологія, а, як зазначалося раніше, більш широке історичне, політичне та культурне середовище, в якому діють церкви.
У заяві (з Гельсінкі) згадуються лише певні єретичні елементи. Що ви думаєте про цю заяву як про результат конференції?
Я вважаю цю заяву дуже успішною, оскільки вона вперше на екуменічному рівні порушує питання про «русский мір». Це важливо, оскільки Християнська Церква, незважаючи на поділ на різні спільноти, все ж є єдиною, і коли вона виступає як така, її голос, безсумнівно, має велику вагу.
Але ми також повинні запитати: яка мета? Я вважаю, що саме Папа Франциск на початку війни Росії проти України сказав, що ця війна є насамперед моральним банкрутством. Роль Церков також полягає в тому, щоб сказати, що одна Церква збилася зі шляху. Це потрібно визнати, бо, як це не парадоксально, ми, наприклад, як протестанти, можемо думати, що нас не стосується помилкове вчення Російської Православної Церкви, але в кінцевому рахунку це потрясає весь християнський світ, коли релігія використовується таким чином і людей вбивають в ім’я Бога. Це впливає на все християнство.
Складається враження, що божевілля, яке зараз розгортається у всьому світі, повністю вийшло з-під контролю. Що ми можемо зробити активно? І які конкретні кроки можуть зробити церкви?
Хоча ситуація може здаватися безнадійною, церкви можуть реагувати через чітке моральне свідчення, публічну адвокацію та вчення, яке відрізняє віру від ідеології. Спільнота Протестантських Церков Європи продемонструвала у своїй декларації, прийнятій 18 березня 2022 року, як це можна зробити, виступивши проти несправедливості, захищаючи людську гідність і відстоюючи універсальний характер Церкви. Не менш важливою є молитва за мир, яка зміцнює спільноти, сприяє розсудливості та нагадує нам, що Церква належить тільки Христу.
Що дає вам надію?
Свобода, яку Христос і християнство дарують кожній людині. Ця свобода не є суто особистою, бо вона формує те, як ми живемо разом у суспільстві і як взаємодіємо зі світом. Ця свобода дає змогу церквам і громадам відстоювати людську гідність, протистояти гнобленню і працювати на благо миру. Я також вважаю, що це свідчить про те, що християнство продовжує мати реальний і відчутний вплив на світові справи, даючи настанови і мужність діяти правильно.
Прііт Рохтметс – доцент Тартуського університету та професор Церковної Історії в Теологічному інституті Естонської Євангелічно-Лютеранської Церкви. Він є дослідником, який особливо цікавиться історією Церкви в Естонії, Балтії та Скандинавії у XIX і XX століттях, і проводив дослідження відносин між державою і Церквою, історії Православних Церков у країнах Балтії та на Балканах, взаємозв’язку між націоналізмом і релігією в Північній Європі та екуменічного руху в країнах Балтії. У 2025/2026 навчальному році він є професором-дослідником на католицькому факультеті Віденського університету.
за матеріалами leuenberg.eu