В останні місяці увага до України у світовому інформаційному просторі дещо зменшилася через війну в Ірані. Це цілком зрозуміло, адже навіть щиро співчутлива аудиторія не може витримувати безперервний потік трагічних новин, тому медіа змушені пом’якшувати інформаційний потік. Тим більше це стосується часу, коли у світі спалахують нові великі конфлікти.
Однак ця стаття не має на меті знову привернути увагу аудиторії в європейських країнах через нові шокуючі факти війни. Цей текст радше відображає прагнення проаналізувати ті моральні та духовні виклики, з якими стикаються український народ і Церква. Спершу — лише кілька загальних відомостей про поточну ситуацію в країні сухою мовою статистики. Однак не забуваймо, що за цифрами стоїть безліч людських доль.
Вплив війни на суспільство
Людські втрати. Загальна кількість безповоротних людських втрат від початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну (тобто з лютого 2022 року) перевищила 100 000 осіб. Точну цифру ми назвати не можемо, оскільки держава не публікує втрати серед військових. Станом на зараз задокументовано 15 172 загиблих цивільних і 41 378 поранених. Близько 35 000 вважаються зниклими безвісти (військові та цивільні разом).
Міграція населення. Приблизно 3,7 мільйона людей є внутрішньо переміщеними особами (тобто тими, хто виїхав з окупованих і прифронтових територій у безпечніші регіони країни), ще 5,9 мільйона залишили країну. Окрім втрат через загиблих, поранених і зниклих безвісти, міграція є ще одним фактором, що сприяв економічній кризі. Український ринок праці перебуває у кризі — відкритих вакансій більше, ніж кандидатів; у багатьох сферах дефіцит є критичним. Регіони, що контролюються урядом, втратили приблизно чверть довоєнної робочої сили. Найгірша ситуація в Києві: 24 відкриті вакансії на одного кандидата. Дефіцит кадрів відчутний у всіх галузях: у робітничих професіях, транспорті, медицині та будівництві.
Територіальні втрати та руйнування. Приблизно 20% території країни (≈118 000 км²) окуповано. Понад 236 000 житлових будинків було зруйновано або пошкоджено під час вторгнення. 2,5 мільйона житлових одиниць (13% житлового фонду України) знищено. Зруйновано 26 000 км доріг, понад 4 000 шкіл, а також тисячі культурних і соціальних об’єктів.
Однак руйнівний процес виснаження країни війною триває й надалі. Ніхто не знає, коли він завершиться.
Моральні та екзистенційні виклики
Що ми можемо сказати про психологічний, емоційний і духовний стан людей та про виклики, з якими ми сьогодні стикаємося? Якою має бути богословська відповідь на це?
Війна на виснаження, яку веде Росія проти України, виявила численні проблеми.
Перша з них — екзистенційна стійкість. З одного боку, в Україні, попри тяжкі втрати, немає панічних настроїв; люди не налаштовані ні на капітуляцію, ні на мир будь-якою ціною. З іншого боку, ця стійкість має свою ціну — виснаження. Емоційне, психологічне, фізичне. Коли ми говоримо про стійкість, ми часто маємо на увазі автоматичні дії за стабільними моделями поведінки, сформованими під тиском. Притуплене відчуття страху й небезпеки в поєднанні з сильним бажанням жити — так можна описати стійкість.
Друга проблема — загострене відчуття справедливості. Напад Росії закарбувався в суспільній свідомості як прояв жорстокості та зради, а потужний потік російської пропаганди — як крайній прояв брехні на рівні цілого держави-агресора. Тому питання справедливого миру стоїть надзвичайно гостро. Саме цього ми потребуємо, а не його замінника — умиротворення ворога. Це питання набуває богословського значення і повертає до давньої дискусії про війну і мир, пацифізм і право на самозахист, про різницю між застосуванням сили та насильством.
Третє питання стосується захисту і пацифізму. Ми з власного досвіду навчилися, що пацифізм — це розкіш, яку не кожен може собі дозволити. Право людини жити в мирі забезпечується самопожертвою іншого — його готовністю зупинити агресора навіть ціною власного життя. У грішному світі хтось повинен захищати законність, права, порядок і гідність. Ідея «домовленостей» на основі чесного слова, на жаль, не працює. Жодні юридично закріплені договори не можуть гарантувати мир, якщо за ними не стоїть сила, здатна покарати порушника. Основні константи сили в цьому світі залишаються незмінними з давніх часів, і ці константи не свідчать про моральний прогрес людства. На жаль. Ті, хто сьогодні є найпалкішими прихильниками пацифізму, зазвичай живуть у стабільних країнах, а їхню безпеку забезпечують потужні збройні сили.
Сьогодні більшість християн в Україні не лише активно допомагають жертвам війни, а й підтримують армію. Чимало з них служать у Збройних силах України не лише як капелани чи медики, а й як військові. Ми захищаємо свою країну від агресора, і ми маємо на це моральне право.
Ще одне питання — участь християн у житті своєї країни в час великої кризи. Великою проблемою є відтік активних християн за кордон: за кожного, хто поїхав, інші змушені брати на себе його працю. Бракує людей, які могли б служити як душпастирі, пастори в церквах і просто як брати й сестри у Христі, готові молитися, утішати й підтримувати. Для багатьох ця війна стала випробуванням справжності їхньої віри.
Виклики для богослов’я
Повертаючись до питання екзистенційної стійкості: ми намагаємося зрозуміти, чи шукають люди опору у вірі в Бога. На це питання немає однозначної відповіді. Частина людей шукає Його і знаходить, інші ж прагнуть знайти альтернативні опори й механізми подолання страху та екзистенційної невизначеності. Однак наше завдання — спонукати людей шукати відповіді саме в Бозі. Часто люди не прагнуть до Бога просто тому, що нічого конкретного про Нього не знають.
Теодицея. Є ті, хто в умовах війни втратив віру в Бога, і є ті, хто її знайшов. Так було завжди, ми не переживаємо нічого нового. Це можна простежити на прикладі української літератури, написаної під час війни. Найвідомішим твором є книга молодого солдата і письменника Артура Дрона «Гемінґвей нічого не знає», яка вже перекладена кількома мовами. По суті, це новий, свіжий погляд на проблему теодицеї, так би мовити, «з окопів». Там є розділ «Господь окопів», у якому сказано:
Якщо священник одягає камуфляж, бере замість рушниці стару, пошарпану Біблію і їде під обстріл, щоб молитися з тими, хто хоче молитися разом — це говорить про Церкву більше, ніж усі папи чи московські патріархи.
Якщо людина, яка майже зламалася, отримує лист із дитячим малюнком і витирає сльози — у ній відкривається стільки Божого, що це важко осягнути.
Так, ми віримо, що Господь усе може і всіх любить.
Але Він ще не припинив усе це жахіття миттєво. Чому?Я теж хочу почути відповідь. Одного дня я обов’язково запитаю Його. Чому Він не зупинив війну Сам, якщо Він такий всемогутній. У мене буде багато незручних питань.
Але я точно не запитаю, де Він був під час війни. Це я знаю. Я це бачив і відчував. Він був із нами в кожному окопі і під кожним обстрілом.
Наш Господь окопів, до якого ми звертаємо так багато докорів і запитань. Разом із нами під обстрілами, разом із нами виснажений.
Чи зростає релігійність в Україні на тлі війни? Ні. Вона залишається більш-менш стабільною. Однак ми прагнемо донести Євангеліє до людей, щоб кількість тих, хто знайшов мир у Христі, швидко зростала.
Церква і політика
Великим викликом стала відкрита підтримка військової агресії з боку Російської православної церкви, зокрема патріарха Кирила. Українська православна церква (гілка Московського патріархату в Україні) не ухвалила жодної резолюції, яка б засуджувала цю агресію. Більше того, майже всі християнські конфесії (за винятком Римо-католицької церкви) продемонстрували лояльність до політики Путіна і, зокрема, підтримали вторгнення в Україну. Через це християнство в очах багатьох наших співгромадян часто виглядає як ідеологічна конструкція з релігійною основою. Це трагічно.
Втім, ситуація дещо врівноважується тим, що майже всі християнські конфесії України підтримують захисників своєї країни та активно беруть участь у допомозі як цивільним, так і військовим. За чотири роки війни ми усвідомили, що маємо розвивати богослов’я присутності Євангелія в усіх сферах суспільного життя.
Душпастирство
Хоча сьогодні ми відчуваємо критичну нестачу справжніх військових капеланів, готових служити на фронті серед солдатів і працювати з психологічно травмованими цивільними, ми маємо сформоване й зріле богослов’я душпастирства. Передусім варто згадати книгу отця Андрія Зелінського «Опіка про душу», що вийшла у 2025 році й стала першим фундаментальним богословським дослідженням у сфері душпастирського служіння. Автор — практикуючий капелан (у служінні з 2015 року), священник греко-католицької церкви. У книзі викладено не лише богословські основи душпастирства, а й подано огляд його розвитку від раннього християнства до сьогодення, розглянуто духовно-психологічні проблеми та запропоновано шляхи їх розв’язання.
Численні конфесійні семінарії пропонують курси душпастирства для духовенства. Нас підтримують брати й сестри з інших країн, за що ми щиро вдячні. Рівень цих курсів різний — від базових до академічних університетських програм, таких як магістерська програма Українського католицького університету. Водночас державні стандарти вимагають відповідної освіти для офіційної служби капеланом у війську. Тому існують як волонтери-капелани, так і професійні капелани у штаті Збройних сил України.
Публічне богослов’я
Протягом років великої війни ми шукали різні способи зробити богослов’я видимим у публічному просторі, живим і дієвим, щоб воно давало людям надію і вело їх до Христа. Ми не вигадали нічого принципово нового — усе це вже застосовувалося раніше. Ми лише пробуємо різні форми й напрямки. Іноді форми проповіді виникають спонтанно — у конкретних обставинах.
Основні висновки:
- Богослов’я не може розглядатися як частина соціальних наук
- Воно не є одним із багатьох способів розв’язання соціальних проблем
- Богослов’я — це шлях до зустрічі з Христом
- Євангеліє не є альтернативою — воно є єдиною можливістю для людства
- Потребу в Бозі потрібно пробуджувати
- Богослов’я має бути присутнім у всіх суспільних дискурсах
- Найефективнішим є підхід біблійного богослов’я
Німецька євангелічно-лютеранська церква в Україні
Що змінилося в нашій церковній спільноті за чотири роки війни?
Ми навчилися жити під постійними ракетними та дроновими обстрілами і організували наше життя та служіння в різних сферах — від допомоги внутрішньо переміщеним особам і біженцям до перших кроків у сфері душпастирства. Наші громади живуть і служать у містах, що найбільше обстрілюються росіянами — у Харкові, Шостці, Києві, Одесі та інших. Ми навчилися знаходити втіху в служінні Христу через допомогу ближньому та усвідомили, що означає справжня довіра до Бога і єдність великої Церкви Христової.
Ми навчилися дякувати Богові та нашим братам і сестрам у Христі з різних країн, які підтримують нас молитвами та іншою допомогою. Це велика благодать — відчувати вселенську єдність Церкви.
Дмитро Цолін
Пастор Німецької євангелічно-лютеранської церкви в Україні
Професор кафедри біблійних студій Українського католицького університету
Львів