Oikosnet Europe — це екуменічно спрямована Асоціація академій та центрів для мирян у Європі. В ній представлені православна, католицька та реформатська традиції.
Щороку понад 200 000 учасників обговорюють на асамблеях, конференціях та спільних зустрічах широкий спектр тем, зокрема, різні аспекти релігії та демократії, соціального розвитку та екуменічного діалогу.
Останніми роками головними темами форумів Ойкоснету стають: стійкість під час суспільних потрясінь, міграція та гендерні питання.
Цьогорічна Ассамблея Ойкоснету почалася з екуменічного богослужіння в Євангелічно-Аугзбурзькій (лютеранській) церкві “Святої Трійці” у Варшаві, де єпископ Павло Шварц виголосив проповідь на тему миру та миротворців (Флп. 1:2)
Благодать вам і мир від Бога, нашого Отця, і від Господа Ісуса Христа. (Филипян 1,2)
Мир – це прекрасне слово, яке наповнює наші серця радістю і спокоєм. Про мир ми неодноразово читаємо в Божому Слові. Тому бути миротворцем - для нас, християн, може видаватися чимось природнім, що безпосередньо виникає з Божого покликання. Але досить часто цей мир, про який ми так багато говоримо з кафедри чи дискутуємо в своїх церквах, або поза їх межами, є тільки абстрактною ідеєю. Ідеєю, що подібна до інших ідей: «любові до своїх ворогів» чи «прощення насильників». Ця ідея може бути легкою для сприйняття, але лише до моменту, коли вона стає твоєю особистою історією.
Цінність миру, подібно до інших речей, часто починаєш цінувати в той момент, коли ти його втратив. Те, що було очевидним і видавалося чимось постійним, може бути знищеним в одну мить гріховною злобою навіть однієї людини. Ця злість може не мати раціонального пояснення. Твій сусід може просто вирішити одного дня забрати те, що належить до тебе. Твою землю, твоїх близьких, твою свободу і твоє життя. Цей досвід призводить до певної духовної кризи, в якій потрібно відповісти собі на багато нових питань, в тому числі, відповісти, якого саме миру ти бажаєш для себе і своїх близьких.
Життєвий досвід в цьому питанні іноді ставить християн по різні сторони барикад, подібно до історії Йова та його друзів. Йов має досвід неймовірної втрати, але в той же час, намагається бути вірним Богові. Можна сказати, з останніх сил. Його досвід переповнений стражданням. Друзі Йова, натомість, знаходяться в іншій життєвій позиції. Вони тільки на певний час наблизилися до нього та його страждання в триденному мовчанні, але потім знову залишають його, щоб повернутися до своєї «теоретичної» віри і пошуків простих відповідей на складні питання.
В пошуках «магічного» рішення, що в чудесний спосіб виправить весь світ і забере все зло та насильство, ми віддаляємося від Бога і наших ближніх. Принижуючи жертву, намагаючись в ній знайти причину насилля чи забороняючи їй боронитися перед кривдником, ми самі стаємо на дорогу насильника.
Мир є дорогоцінним Божим даром, цінність якого ми часто розуміємо в момент його втрати. Коли війна приходить на зміну миру, нам хочеться все швидко повернути назад, але це, на жаль, неможливо. Життя змінюється невідворотно. Країна-агресор, розпочавши війну проти сусіда, зазвичай не зупиняє її з власної волі, аж до досягнення своїх цілей. Народ, що ненавидить своїх сусідів і позбавляє їх права бути народом, мати власну мову чи культуру, не організовує національні каяття чи хресні ходи заради відкуплення своїх гріхів. Люди, які хочуть вкрасти територію і вбити інших, не замислюються над тим, щоб платити компенсацію за завдання шкоди. Досить часто єдине, що зупиняє агресора в нашому світі, це сила.
Неможна бути миротворцем та ігнорувати гріховну реальність світу. Наївно мріяти про те, що достатньо тільки захотіти - і мир настане сам по собі. Бути миротворцем - це не про те, як з безпечного місця, далеко від фронту і небезпеки, забороняти жертві боронитися перед насильником чи пропонувати рабство «мирної» окупації взамін за ілюзію свободи. Бути миротворцем вимагає чесності перед собою і Богом. Воно потребує також розуміння, що слова з Книги Об’явлення «Він витре кожну сльозу з їхніх очей. Більше не буде смерті, жалоби, плачу чи болю, бо колишнє минуло» (Об.21,4) це те, що понад людську силу, але воно є тим, що в змозі зробити Христос. Бути миротворцем - це розуміти, що за мир іноді потрібно заплатити дорогу ціну. Так, як це було зроблено на хресті Голгофи. Але це також означає бути поряд з тими, хто переживає страждання, навіть перебуваючи при цьому в мовчанні і розгубленості. Бути миротворцем - це бути тим, хто зі своєї власної віри в Христа черпає надію та ділиться нею з іншими. Бути тим, хто подібно до Давида, волає: Бережи мене, Боже, адже на Тебе я надію покладаю! (Псалом 16,1). Амінь.
Наступного дня єпископ узяв участь у сесії, присвяченій війні в Україні.
Павло Шварц:
“Моя доповідь складалася з 4-х частин. Перша – роль емоцій під час війни: їх вплив на надання допомоги, емоційна втома та пастка “легких рішень”. Друга – важливість особистого досвіду і пов’язане з цим запрошення відвідати Україну – візит солідарності, для правдивого свідчення про реалії війни. Третя – важливість розуміння, що є сьогодні актуальним для України, а що – ні. Наприклад, питання примирення чи прощення, хоча й є важливим, але в умовах продовження насильства воно має бути відтерміноване, аж до настання відповідних осбставин: припинення агресії. Роздуми над глобальними кризами теж не є актуальними через постійні ракетні та бомбові атаки. Четверта – щодо особистої присутності, яка дає можливість зазирнути у воєнне життя суспільства, зокрема служіння церков; зрозуміти, який вплив мають молитва і Слово Боже на людей. “Часи кризи – це той момент, коли Церква змушена або повернутися до своєї основи у Христі, або ж є приречена до зникнення”
Після доповіді був час для питань від учасників.
Директор Польської екуменічної ради Гжегож Гємза, що його виступ передував моєму, розповів про реакцію польського народу на війну в Україні, а також працю польських церков та міжнародної екуменічної групи “Примирення”, що підтримує український народ в його боротьбі з агресором”