Дмитро Цолін працює вікарієм Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви в Україні (НЄЛЦУ). Як делегат, він брав участь у конференції «Теологія та практика Святого Причастя» Спільноти протестантських церков Європи у Міхаелісмонастирі. Він живе у Львові, працює професором в Українському Католицькому Університеті, де викладає семітські мови – іврит, вірменську та сирійську. Як вікарій, він час від часу проводить богослужіння для НЄЛЦУ.
Яка ситуація в лютеранській церкві в Україні зараз?
Українська лютеранська церква працює над новим українським порядком літургії. Лютеранська церква в Україні не є великою і складається з 18 громад. Раніше більшість вірян були етнічними німцями, які жили в Україні. Сьогодні ситуація дещо змінилася: до церкви входять і українці, й люди інших національностей. Ми потребуємо української літургії, адже раніше використовувалася російська мова, яка тепер більше не є прийнятною. Ми працюємо над створенням українського літургійного тексту. Наша церква є дуже активною у соціальній сфері, і тепер, у воєнний час, ми як ніколи намагаємося допомагати іншим.
Яку роль у вашому житті відіграє агресія Росії?
Війна стала центром нашого життя. У нас, українців, є додаток, що сповіщає про повітряні тривоги — кожен із нас має його. Він часто руйнує наші плани, немов тримаючи нас на нитці. Карта в додатку показує, які регіони під загрозою, і саме цей додаток тепер диктує наш день, постійно змінюючи й ламаючи його. Щоранку ми починаємо з того, що перевіряємо новини в Telegram, щоб зрозуміти, що сталося за ніч. Там ми читаємо про нові руйнування, атаки, про тих, хто постраждав. Війна буквально пронизує все наше життя. Це, якщо коротко, те, як війна вторгається в кожен наш день.
Як війна впливає на релігію в країні?
Усі християнські громади зараз надзвичайно згуртовані. Всі релігійні організації намагаються допомогти: підтримують армію, солдатів, людей, які змушені були залишити свої домівки. Ми працюємо разом, об’єднані спільною метою та вірою.
Які конкретні наслідки війни для релігійного життя?
Богослужіння проходять щонеділі. Інколи, коли лунає сирена, віряни змушені спускатися до сховищ. Буває, що вони залишаються в церкві. Пам’ятаю одне богослужіння в нашому католицькому університеті, під час якого оголосили повітряну тривогу, але ми вирішили залишитися. Бог захистив нас. Та коли чуєш цей сигнал, почуття зовсім не з приємних: це означає, що смерть близько. Можливо, не для тебе, але для когось іншого.
Чи приєдналося більше людей до церкви з початком війни?
Загалом — ні. Ті, хто вірив у Бога до війни, продовжують вірити. Але нових вірян з’явилося небагато. Зазвичай більше людей приходять до церкви, коли потребують гуманітарної допомоги. Але такий спосіб залучення в церкву не є правильним. Загалом кількість людей, що відвідують церкву, не змінилася суттєво.
Що війна зробила з вашою вірою?
Це дуже складне питання. Я пройшов через особисту кризу і досі її переживаю. Водночас я відчуваю, що моя віра стала сильнішою. Раніше я твердо вірив, що коли я молюся до Бога, Він відповідає. Були ситуації, в яких я відчував Його присутність. Пам’ятаю день, коли почалася повітряна тривога, і я почав молитися: «Боже, захисти нашу країну». А після молитви почув, що під час цієї атаки загинули 20 людей. Я звернувся до Бога із запитанням: чому? Адже я молився. Такі ситуації повторювалися. Але були й інші моменти: я молився за інших — колег, друзів, знайомих. Ми спілкувалися через Telegram, і вони просили мене молитися. Вони говорили, що бачили, як Бог їм допомагав. Що Він відповідає на мої молитви. Ми маємо суперечливий досвід. Особисто для мене це було важко, адже війна зібрала стільки криз і напружень в один момент. Протягом цього року майже щодня ми мали такі суперечливі переживання. Сьогодні ми дякуємо Богу, що Він нас почув, а завтра можемо бути розчарованими й розбитими. Але я не можу сказати, що втратив віру — ні. Ця ситуація зробила мою віру сильнішою та усвідомленішою. Наскільки я знаю, інші священники відчувають подібне. Не думаю, що є священник, який може сказати, що Бог завжди відповідав на його молитви або допомагав у кожній ситуації. Наш досвід віри суперечливий, але стабільний.
І раніше я мав різний досвід у вірі. Були ситуації, коли Бог не відповідав на мої молитви. Так було. Але зараз це інакше. За цей рік стільки криз зібралося разом. Це надзвичайно важко. Я говорю тут і думаю про свою сім’ю в Україні, і не знаю, що принесе наступна година. Друга сторона війни — це її непередбачуваність. Ми не знаємо, що буде далі. Але в жахливих ситуаціях віра зростає. Я знаю людей, які стали сильнішими завдяки вірі під час війни, і знаю тих, хто втратив її.
Деякі вірять у дива, а деякі на них сподіваються. Чи може лише диво допомогти Україні?
Ми переконані, що Бог не завжди діє через видимі дива. Дуже часто Бог діє через людей, через боротьбу. Бог веде нас через ці випробування. Віра в дива, наші зусилля, віра і молитва — усе це працює разом. На початку війни ми думали, що допомога від Бога прийде лише як диво. Але ні, не завжди і не в кожному випадку. Для кожного з нас існують різні шляхи.
Яке ваше бажання на майбутнє?
Наше найбільше бажання — це перемога. Не просто мир. Ні. Ми не хочемо якогось умовного миру, ми прагнемо справжнього, істинного миру. Я прошу Бога, щоб ця війна швидше закінчилася і щоб усі наші території були звільнені. Мій рідний дім зараз під російською окупацією, і те, що там відбувається, — жахливо. Ми не прагнемо чужих земель, ми хочемо лише звільнити свої.
Посилання на оригінал інтерв’ю – “Mein Glaube wird stärker”