Інтерв’ю з пастором Александром Гроссом
Як рік війни змінив людей в Україні?
Люди вже звикли до частих повітряних тривог. Ніхто більше не відчуває великого страху — тривоги скоріше заважають, порушуючи плани та закриваючи магазини. Українці навчилися жити з війною. Система ППО працює добре, і росіянам тепер набагато важче знищити енергетичну інфраструктуру України. Однак електрика часто відсутня, адже не всюди вдалося відновити мережі. Ми маємо генератори, щоб пережити ці моменти.
Чи багато людей покинули Одесу?
У перші місяці війни багато родин покинули Україну, а ті, хто мав німецьке коріння, часто емігрували до Німеччини. Це вплинуло і на нашу німецьку євангелічно-лютеранську громаду. Ми дуже мала громада, і до війни лише небагато людей приходило до нас. У деяких селах виїхали до 80% членів. Та ми продовжуємо працювати, допомагаючи, де можемо: роздаємо продукти та ліки, облаштували три будинки для біженців, надаємо соціальну допомогу.
Наскільки велика надія на швидку перемогу після року війни?
Усі сподіваються, що війна якнайшвидше закінчиться, адже всім потрібен мир. Проте люди розуміють, що війна може тривати довго. Тому в Одесі вже ніхто не говорить, що бої можуть закінчитися навесні, восени або через кілька місяців. Тепер про завершення війни майже ніхто не згадує.
Коли ми говорили торік, вашу громаду в Херсоні щойно звільнили від окупації, але друга громада все ще перебувала під окупацією. Що змінилося відтоді?
Після звільнення громади в Сміївці в Херсонській області 11 листопада росіяни продовжили обстрілювати село. Воно розташоване біля річки Дніпро, а російські позиції знаходяться на протилежному березі. І донині російські солдати щодня обстрілюють село, вселяючи страх і руйнування. Там дуже небезпечно навіть після звільнення. Питну воду жителі отримують із цистерн. З середини жовтня немає електрики, оскільки лінії зруйновані. Проте багато людей, зокрема 53 дитини, продовжують там жити. Ми надіслали їм великий генератор, щоб вони мали електрику хоча б на кілька годин щодня.
Чи бояться люди, що росіяни можуть повернутися?
Усі, хто боявся, виїхали відразу після звільнення. Зараз залишилися лише ті, хто не боїться повернення росіян. Люди в цьому селі дуже патріотичні й довіряють українській армії. Вони добре знають росіян після десяти місяців окупації і ставляться до них зневажливо. Російських солдатів називають алкоголіками, кажуть, що ті пиячать весь день, потім їздять селом на танку й бездумно знищують будинки. Вони впевнені, що Україна переможе таку армію.
У прибережному місті Бердянськ Запорізької області ваша громада досі під російською окупацією.
Так, ми продовжуємо підтримувати зв’язок із людьми там. Наш диякон щойно минулого тижня розповідав мені про ситуацію. Люди сильно бояться, що їх мобілізують та змушують воювати проти українських солдатів. Це їхній найбільший страх. У Донецькій та Луганській областях і багатьох маленьких містах росіяни вже оголосили мобілізацію. Багато людей загинули на війні.
Як живуть люди в окупованому місті?
Люди не мають жодних прав. Вони живуть у великій небезпеці, якщо не догодять окупантам. Російська військова поліція чинить з місцевими все, що захоче. Людей часто арештовують, і вони зникають безвісти. Ніхто не знає, де вони. Деяких просто розстрілюють, інших живцем закопують. Ситуація жахлива, адже немає ані законів, ані суду, ані нікого, до кого можна звернутися по допомогу.
Що це означає для вашої громади?
На початку окупації росіяни намагалися закрити нашу церкву та забрати будівлю. Я тоді зв’язався з російською церквою і навіть із російською службою безпеки. Якось ми змогли вирішити ці проблеми, тож наша громада зберегла будівлю та може проводити богослужіння. Нам дуже пощастило, адже росіяни забрали будівлі всіх інших громад, як-от баптистів, п’ятидесятників, греко-католиків та Української православної церкви Київського патріархату.
Чого зараз найбільше потребують люди, з якими ви спілкуєтесь?
Постійно не вистачає медичної допомоги та ліків. Ми регулярно надсилаємо медикаменти у зруйновані міста, щоб допомогти людям. Діти не можуть ходити до школи, адже будівлі шкіл розбомблені. Без електрики та інтернету вони не можуть також навчатися онлайн. Потрібні кошти та будівельні матеріали, щоб відновити школи та житлові будинки.
Як діти справляються з цією складною ситуацією?
Часто по дітях не видно, що вони страждають від війни. Ще пандемія COVID-19 внесла зміни, наприклад, онлайн-навчання. Тож у певних аспектах різниця не така велика. Війна завжди присутня в їхньому житті. Я часто бачу дітей, які граються у війну, ходять із «зброєю» і будують із піску або землі те, що бачили в інтернеті чи на телебаченні. Деякі співають патріотичні пісні, йдучи вулицями. Багато батьків воюють на фронті, і це дуже впливає на дітей, але вони рідко про це говорять.
Як люди дивляться у майбутнє?
Тут, на півдні, майже ніхто не планує майбутнє. Більшість думають лише про виживання. Де знайти роботу? Де знайти їжу? До нас приходять люди без належної освіти, із соціально незахищених сімей. Вони працювали влітку на узбережжі в туристичній сфері. Зароблених коштів вистачало на весь рік. Зараз ніхто в Україні не їде відпочивати на море, і ці люди не знають, за що купувати їжу. Ми допомагаємо, як можемо, щоб ніхто не голодував.
Інтерв’ю: Свен Крістіан Шульц
Оригінальна стаття
Erschossen oder lebendig begraben.
Wie hat ein Jahr Krieg die Menschen in der Ukraine verändert?
Die Menschen haben sich inzwischen an den häufigen Luftalarm gewöhnt. Große Angst hat niemand mehr, der Luftalarm stört viele Menschen eher, weil er ihre Pläne durchkreuzt und die Geschäfte geschlossen sind. Die Menschen haben gelernt mit dem Krieg zu leben. Das Luftverteidigungssystem funktioniert gut und es ist für die Russen jetzt viel schwerer geworden, die Energieversorgung der Ukraine zu zerstören. Trotzdem fällt an vielen Tagen der Strom aus, weil die Energie-Infrastruktur noch nicht überall repariert wurde. Wir haben aber Stromgeneratoren, um diese Zeit zu überbrücken.
Sind auch in Odessa viele Menschen geflüchtet?
In den ersten Monaten haben viele Familien die Ukraine verlassen. Wer deutsche Wurzeln hat, ist oft nach Deutschland ausgewandert. Das merken auch wir in unserer deutschen evangelisch-lutherischen Gemeinde. Wir sind eine sehr kleine Gemeinde und vor dem Krieg sind nur wenige Menschen zu uns gekommen. In einigen Dörfern sind 80 Prozent der Gemeindemitglieder ausgewandert. Aber wir machen trotzdem weiter und helfen, wo wir können. Wir verteilen Lebensmittel und Medikamente, haben drei Häuser für Geflüchtete hergerichtet und leisten Sozialhilfe.
Wie groß ist nach einem Jahr noch die Hoffnung auf einen schnellen Sieg?
Alle hoffen, dass er Krieg so schnell wie möglich zu Ende ist. Alle brauchen Frieden. Aber die Menschen verstehen, dass der Krieg noch lange andauern kann. Deshalb sagt bei uns in Odessa auch niemand, dass die Kämpfe vielleicht im Frühling, Herbst oder in ein paar Monaten vorüber sein werden. Über das Ende des Krieges spricht inzwischen kaum jemand mehr.
Als wir im letzten Jahr miteinander gesprochen haben, wurde Ihre Gemeinde in Cherson gerade von russischer Besatzung befreit. Eine zweite Gemeinde war aber noch immer besetzt. Was hat sich seitdem verändert?
Nach der Befreiung der Gemeinde in Smijiwka in der Region Cherson am 11. November haben die Russen die Angriffe auf das Dorf fortgesetzt. Es liegt direkt am Fluss Dnipro und die Russen haben ihre Stellungen auf der anderen Seite des Ufers. Bis heute schießen die russischen Soldaten jeden Tag auf das Dorf und sorgen für Angst und Zerstörung. Es ist einfach sehr gefährlich dort, auch nach der Befreiung. Trinkwasser bekommen die Menschen aus Wassertanks. Seit Mitte Oktober gibt es auch keinen Strom, weil die Leitungen zerstört wurden. Viele Menschen leben dort aber weiterhin, auch 53 Kinder. Wir haben ihnen vor einiger Zeit einen großen Generator geschickt, damit sie wenigstens ein paar Stunden am Tag Strom haben.
Haben die Menschen Angst, dass die Russen wiederkommen?
Alle die Angst hatten, sind gleich nach der Befreiung geflohen. Heute lebt dort niemand mehr, der sich vor der Rückkehr der Russen fürchtet. Die Menschen in dem Ort sind sehr patriotisch und vertrauen der ukrainischen Armee. Außerdem kennen sie die Russen nach zehn Monaten Besatzung sehr gut, haben ein schlechtes Bild von ihnen und machen sich über sie lustig. Die russischen Soldaten sind Alkoholiker, sagen sie. Die saufen den ganzen Tag Alkohol, dann fahren sie mit dem Panzer durchs Dorf und zerstören wahllos Häuser. Das sind einfach Idioten. Gegen eine solche Armee wird die Ukraine gewinnen, sind sich die Menschen sicher.
In der Küstenstadt Berdjansk in Saporischschja ist eine ihrer Gemeinden immer noch unter russischer Besatzung.
Das stimmt, wir haben weiterhin Kontakt zu den Menschen dort. Unser Diakon dort hat mir erst letzte Woche von der Situation berichtet. Die Menschen haben große Angst, dass die Russen sie mobilisieren und sie dann gegen ukrainische Soldaten kämpfen müssen. Das ist die größte Angst der Menschen. In den Regionen Donezk und Luhansk und in vielen kleinen Städten haben die Russen bereits die Mobilisierung angeordnet. Viele Menschen sind im Krieg getötet worden.
Wie geht es den Menschen in der besetzten Stadt?
Die Menschen dort haben keine Rechte mehr. Sie leben in sehr großer Gefahr, wenn sie bei den Besatzern in Ungnade fallen. Es gibt eine russische Militärpolizei, die mit den Einwohnern macht, was sie will. Immer wieder werden Menschen gefangen genommen und verschwinden dann spurlos. Niemand weiß, wo sie sind. Manche werden einfach erschossen, andere lebendig begraben. Die Situation ist schrecklich, denn es gibt keine Regeln, kein Gericht und niemanden, an den sich die Menschen wenden können.
Was bedeutet das für Ihre Gemeinde?
Zu Beginn der Besatzung haben die Russen versucht, die Kirche zu schließen und uns das Gebäude wegzunehmen. Ich habe dann mit der russischen Kirche gesprochen und mich auch an den russischen Geheimdienst gewandt. Irgendwie konnten wir diese Probleme lösen, sodass unsere Gemeinde ihr Gebäude behalten und weiter Gottesdienst feiern kann. Wir haben sehr viel Glück, denn die Russen haben allen anderen Gemeinden die Gebäude weggenommen, wie den Baptisten, den Pfingstlern, der Griechisch-Katholischen Kirche und der Ukrainisch-Orthodoxe Kirche des Kiewer Patriarchats.
Was brauchen die Menschen, mit denen Sie sprechen, derzeit am dringendsten?
Es fehlt immer wieder an medizinischer Versorgung und an Medikamenten. Wir schicken immer wieder Medikamente in die zerstörten Städte, um den Menschen zu helfen. Die Kinder können nicht zur Schule gehen, weil die Schulgebäude zerbombt wurden. Ohne Strom und Internet können sie auch nicht am Online-Unterricht teilnehmen. Es fehlt an Geld und Baumaterial, um Schulen und Wohnhäuser wieder aufzubauen.
Wie gehen die Kinder mit dieser schwierigen Situation um?
Oft sieht man den Kindern nicht an, dass sie unter dem Krieg leiden. Schon die Corona-Pandemie hat zu einigen Veränderungen geführt, wie der Einführung des Online-Unterrichts. In einigen Bereichen sind die Unterschiede also gar nicht so groß. Für die Kinder ist der Krieg immer präsent. Immer wieder sehe ich Kinder, die mit Waffen umherlaufen und Krieg spielen. Sie bauen mit Sand oder Erde etwas nach, was sie im Internet oder im Fernsehen gesehen haben. Einige singen patriotische Lieder, wenn sie durch die Straßen laufen. Viele Väter müssen als Soldaten im Krieg kämpfen, das belastet die Kinder sehr. Aber die meisten sprechen nicht viel darüber.
Wie blicken die Menschen in die Zukunft?
Hier im Süden macht kaum jemand Pläne für die Zukunft. Die meisten denken nur ans Überleben. Wo finden sie Arbeit? Wo bekommen sie etwas zu essen? Zu uns kommen viele, die schlecht ausgebildet sind und aus sozial schwachen Familien stammen. Sie haben immer im Sommer an der Küste im Tourismus gearbeitet. Das Geld reichte für das ganze Jahr. Jetzt macht in der Ukraine niemand Urlaub am Meer und die Menschen wissen nicht, wovon sie sich etwas zu essen kaufen sollen. Wir helfen so gut wir können, damit niemand hungern muss.
Interview: Sven Christian Schulz