Понад місяць село Андріївка Бучанського району Київської області, що знаходиться неподалік від міста Макарів, було окуповане російськими військами. У цьому селі був притулок Гавань, заснований партнерами НЄЛЦУ, громадською організацією Дім Милосердя, а на його базі – філія київської громади Святого Мартіна. Предикантом (проповідником) у цій філії служив Сергій Березін. Він пережив разом із підопічними притулку весь період окупації та був свідком злочинів окупаційних військ, у тому числі руйнування будівлі Гавані. Через місяць після звільнення, він погодився дати інтерв’ю та розповісти про те, що відбувалося, про те, що допомогло витримати випробування та зберегти віру в такий складний час, а також як те, що він пережив вплинуло на нього. Розмовляв координатор медіа-служіння НЄЛЦУ диякон Олександр Жакун.
Олександр Жакун: Розкажи, будь ласка, що являв собою притулок Гавань, як він з’явився в Андріївці і як ти там опинився?
Сергій Березін: У Києві діє громадська організація Будинок милосердя. І ця організація займається допомогою бездомним, особливо людям з інвалідністю, які опинилися у скрутному становищі. Дім Милосердя винаймав для них у Києві квартири, паралельно допомагаючи соціалізуватися, відновити особистість та документи. Організація завжди мріяла створити притулок у селі. 2020 року вони придбали будинок у селі Андріївка та перевезли частину людей до новоствореного притулку. Його створили для того, щоб такі люди могли там жити, соціалізуватися, виконувати по можливості роботу по дому та на присадибній ділянці, а також отримувалидуховну опіку.
Засновник Дому Милосердя Олексій Кучапін запропонував мені туди переїхати, займатися адміністративними питаннями, стежити за господарством та порядком. Громада Святого Мартіна відкрила на базі притулку свою філію і благословила мене на служіння предиканта, щоб я там проводив богослужіння, біблійні уроки, допомагав підопічним залишити колишній спосіб життя і жити на основі християнських принципів.
ОЖ: Скільки людей перебувало в Гавані на момент початку повномасштабної війни?
СБ: Дванадцять осіб, включно зі мною. Троє були членами громади Святого Мартіна, ще п’ять людей проходили катехизацію, курс з основ християнської віри.
ОЖ : Що ви відчували, коли розпочалася окупація? Як поводилися росіяни спочатку?
СБ: Коли почалася повномасштабна війна, то співробітники Будинку Милосердя запропонували підопічним вибір: виїхати чи залишитись у Андріївці. Усі вирішили залишитися. Коли ми почули перші обстріли і до села увійшли росіяни, ми вважали, що вони швидко поїдуть далі на Київ. Навіщо їм Андріївка? Але наші сили оборони не дали їм пройти далі, і вони змушені були зупинитися. Ось тоді ми справді відчули загрозу. Люди були засмучені тим, що ми опинилися у ситуації, коли не можемо вибратися із села, охопленого військовими діями. Але паніки серед нас не було.
ОЖ: У який момент зникли зв’язок та електрика?
СБ: Росіяни увійшли 27 березня. Це була неділя, якраз у той час, коли мало проходити богослужіння. Росіяни розпочали обстріли, і нам довелося бігти ховатися у підвал. І якраз наступного дня рано-вранці ми почули сильний вибух, після якого зникли електрика, інтернет та почав зникати мобільний зв’язок. Мій мобільний оператор майже одразу перестав працювати. Мережу інших ще можна було зловити кілька днів після того, але окупанти дуже агресивно реагували на спроби вийти з кимось на через мобільний зв’язок. Нам вдалося лише повідомити про ситуацію, що склалася, після чого зв’язку не було до моменту звільнення.
ОЖ: Яка у вас була ситуація з продуктами, водо та медикаментами в перші дні?
СБ: У притулку був колодязь, тому з водою великих проблем не було. Хоча, коли зникла електрика, то багато хто з підопічних не міг їм повноцінно користуватися через фізичний стан, оскільки електронасос не працював, а сил набирати воду самостійно у них не було. У нас були запаси їжі, які зберігалися в будинку, а в підвалі було кілька мішків із картоплею на посадку та домашні консерви. Незадовго до початку бойових дій ми закупили найнеобхідніші у мирний час ліки, але війна показала, що того, що необхідно у воєнний час: бинтів, перев’язувальних матеріалів тощо – у нас не було…
ОЖ: Як до вас ставилися росіяни? Чи не було спроб пограбувати притулок?
СБ: Слава Богу, ні. Вони прийшли, подивилися, що тут живуть люди похилого віку і люди з інвалідністю і пішли, нічого не забравши. У цей момент ми відчули якийсь особливий Божий захист. Але я чув багато свідчень від інших мешканців села про мародерства та інші злочини, які вчинили окупанти.
ОЖ: Коли і як було зруйновано будівлю Гавані?
СБ: Ще 10 березня снаряд впав неподалік будинку, і це призвело до руйнувань: було вибито скло в жіночій спальні. І тоді стало зрозуміло, що Гавань під загрозою. Росіяни вели вогонь із танків прямо з дворів, прикриваючись житловими будинками, і часто їх зачіпали. В одному із сусідніх будинків таким чином знесли веранду, а в іншому знищили сарай та літню кухню.
12 березня один із таких снарядів, випущених росіянами, зачепив дах притулку та почалася пожежа. Мене не було у приміщенні в момент пожежі. Я одразу прибіг, щоб допомогти підопічним евакуюватись, але більшість із них уже самотужки спустилися в підвал. Я дістався до вогнегасника і спробував загасити пожежу, але вогонь дуже швидко поширився, і за три години будинок притулку згорів дощенту.
На одну з жінок – Людмилу, під час пожежі впала балка перекриття та сильно пошкодила спину – утворилася рвана рана, яку потрібно було належним чином обробити та зашити. Але в селі не було лікарів, і через те, що їй не змогли надати належну медичну допомогу, а також через багато інших попередніх проблем зі здоров’ям Людмила померла за два тижні. Її поховали на сільському цвинтарі.
У вогні згоріли особисті речі, телефони, більшість запасів – залишилося тільки те, що зберігалося в підвалі. Дуже допомогло те, що в Андріївці знаходився реабілітаційний центр Макарівської християнської церкви – вони дали нам притулок після пожежі, і ми не залишилися без даху над головою. Також в них була певна кількість продуктів, якими вони змогли з нами поділитися. Завдяки цьому ми не голодували. Також нам багато допомогали сусіди на вулиці.
ОЖ: Як пішли з села російські війська?
СБ: Відколи увійшли росіяни, кожен день ми чули звуки пострілів з гармат та автоматів, постійно літали снаряди. Але в певний момент стало набагато спокійніше. Ми відчули, що щось змінилося. Того ж дня ми з одним із тих, хто жив у реабцентрі, пішли дізнаватися у росіян, чи можемо ми провести похорон Людмили. Ми взяли білий прапор і пішли шукати когось із командирів. Але перед цим ми бачимо, що вантажівка з цистерною бензину кудись їде так, ніби вони знімаються з місця. Було видно, що вони зайняті чимось іншим, але похорон провести нам дозволили.
І ось після цього похорону, через 5 днів інтенсивність обстрілів ще більше скоротилася. Ще за один день, 30 березня, настала цілковита тиша. Поповзли чутки, що росіяни йдуть, і принаймні в Андріївці бойові дії закінчуються. Після однієї із зустрічей, яку ми провели в реабцентрі, ми побачили, як приїхали росіяни, зайшли в один із будинків, а й почали виносити звідти мікрохвильову піч, телевізор і інші речі. Ми були шоковані, але подумали, що якщо вони починають грабувати, то, швидше за все, збираються їхати. І потім уже нам сусіди почали говорити, що все – росіян у Андріївці немає.
ОЖ: Як до села увійшли українські військові? Що ви відчували під час зустрічі з ними?
СБ:31 березня числа ми із членом нашої громади Юрієм Копитком вирішили пройтися до Центральної вулиці. Ми доходимо та бачимо якихось військових. Ми не зрозуміли спочатку яких саме. Я подумав, що це росіяни, а Юрій каже, що форма більше схожа на нашу. Ми підходимо ближче, і це справді виявилися наші військові, розвідка. Вони займалися розмінуванням, бо росіяни по собі залишили купу вибухівки, мін та розтяжок. Трасою, дорогами, узбіччями… І ми говоримо “Вітаємо! Ми такі раді, що ви тут! Як ситуація?” А вони кажуть “Все добре. Ми їх вигнали вже, і їх більше не буде, цих бандитів, не переживайте”. Ми говоримо “А як можна взагалі виїхати із села і коли?” Нам кажуть, що десь за два-три дні, коли вони бодай половину села розмінують.
Ми цьому зраділи, звичайно, але ще було незрозуміло, як довго нам доведеться залишатися в селі до того, як з’явиться нагода виїхати. У нас не було зв’язку ані з пастором Ігорем Шемігоном, ані зі співробітниками Дому Милосердя, бо в мене, як у більшості, телефони, згоріли в будинку. Загалом була радість, але була й невизначеність. Що нам робити далі? Як виходити зв’язок?
І потім згодом приїхали вже інші наші військові і почали допомагати людям. Вони навіть евакуювали жінку з дітьми. І ми зраділи, зрозуміли, що все, нарешті нас звільнили і, можливо, й нас скоро заберуть. І наступного дня приїхав соціальний працівник Дому милосердя Володимир Скворинський, і він нас усіх відвіз до сусіднього села Липівки. Чоловіків спочатку відвезли до іншого реабцентру, ми там якийсь час перебували, а жінок одразу відвезли до Івано-Франківська. Через якийсь час зміг приїхати Ігор Шемігон. Він забрав туди решту підопічних-чоловіків, а я вже поїхав додому до Києва.
ОЖ: Що тобі пережити ці важкі часи?
СБ: Я читаю Біблію за планом та намагався продовжувати це робити під час окупації. За планом якраз було читання книги Вихід. Я подивився на книгу зовсім іншими очима і побачив, як Бог допомагає нам. Він бачив проблеми, бачив страждання ізраїльського народу та допоміг йому. Він їх вивів із Єгипту, дав їжу та воду, і весь час піклувався про них. Бог допустив, щоб вони були в рабстві, але звільнив з нього, і дав їм силу і допомогу. Так само й у моїй ситуації: я зрозумів, що Божа воля була в тому, щоб я там залишився. Але також усвідомив, що Він мене виведе, Він мене звільнить, Він мені допоможе, Він подбає про мене, і що я не буду навіть поранений. Я дійсно відчував дуже сильну Божу підтримку, але щоб не спокушати Його, я, звичайно, намагався не наражати своє життя на непотрібну небезпеку.
Я проводив недільні богослужіння для бажаючих, проповідував і намагався втішати Словом Божим. Наприклад, оскільки книга з Біблійними гаслами на 2022 рік згоріла, я вибрав на 27 березня текст з Євангелія від Марка 10:37-45, де учні Ісуса просять, щоб вони сіли праворуч і ліворуч, тобто зайняли найвигідніші місця у царському дворі. Ісус запитує в них: “Чи можете пити ту чашу, яку я п’ю, і хреститися хрещенням, яким я хрещуся? Але вони сказали “Можемо”. І тоді Христос каже ” Чашу, яку я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким я хрещуся, будете охрещені”. І коли я готувався до проповіді, то усвідомив, що Господь хоче, щоб, як Його учень, випив цю чашу, яку Він мені приготував. Тому мені потрібне смирення, щоб прийняти цю ситуацію і випити чашу до кінця, яка б вона не була гірка.
ОЖ: Що змінилося у твоєму житті після цього досвіду?
СБ: До цього якось не до кінця розумів цінність життя. Життя воно і є життя, нічого особливого. Звісно, це дар Божий. Але, як правило, ти не усвідомлюєш, що ти просто живеш. Насправді живеш. Після того, що сталося, вже розумієш, що життя, що кожен день, який дає Господь Бог – це великий дорогоцінний дар, який потрібно використати на Його славу.
Я виніс також із цієї ситуації, що потрібно цінувати все те, що в тебе є, навіть мале. Шматок хліба, що залишився, або картопля, крім якої можливо скоро нічого буде їсти. І це все також дар Божий. Потрібно це цінувати і бути вдячним Богові завжди і в усьому, якої б ситуації ти не був.
Я постійно молився Богу, особливо за людей: за своїх родичів, за себе, за церкву і за тих, кому важко. Коли я дізнався, що Бердянськ в окупації особливо молився за парафіян нашої церкви в цьому місті.
І я почав уже по-іншому дивитися на Біблію. Мені вона відкрилася, не тільки як текст, який допомагає тобі у духовній сфері, але також як текст, який надихає тебе і дає сили далі щось робити і служити Богові. Тепер дивлюся більше на Біблію, як на слово Боже, свідчення про Його волю, яку потрібно виконувати. Прийшло розуміння, що в якій би ти скрутній ситуації не опинився, на це є Божа воля, і Бог сильний тобі допомогти і вивести з неї.