Єпископ Євангелічно-Лютеранської Церкви в Україні Павло Шварц вже рік підтримує зв’язки та відкриває канали допомоги. Журналіст Даріуш Брунц поспілкувався з ним у Харкові про ситуацію церкви під час війни.
Український єпископ Павло Шварц про ситуацію церкви на місці.
Даріуш БРУНЦ
Злегка розслабленим, але помітно втомленим виглядає єпископ Павло Шварц з Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви в Україні, сидячи перед камерою у своєму худі. Вже майже рік триває смертельна війна на знищення проти України. «Ти в Варшаві чи десь поруч?» — запитав я. Питання було не випадковим, адже останніми місяцями єпископ Павло постійно був у роз’їздах, щоб підтримувати зв’язки та забезпечувати відкритість каналів допомоги на всіх важливих вузлах. «Ні, я залишаюся в Харкові до кінця березня», — відповів він.
Генератори як важлива допомога для виживання
Наша розмова відбулася незадовго до чергового масованого російського ракетного удару. Троє людей загинули, зокрема однорічна дитина. Будівля університету, яка постраждала, перетворилася на руїни: російська «миротворча» та «визвольна» місія триває.
«Раніше ми мали три наші громади на територіях, окупованих росіянами. Тепер залишилася лише одна в Бердянську. У селі Зміївка, приблизно за 300 кілометрів від Бердянська, де також є лютеранська громада, село постійно під обстрілами». Нещодавно було надіслано генератор від фонду «Gustav-Adolf-Werk», раніше менші генератори пожертвували з Польщі. «Такі пристрої рятують життя і потрібні всюди, оскільки росіяни цілеспрямовано знищують трансформаторні станції, щоб зробити життя для “звільнюваного” населення ще більш нестерпним. Без них у цивільного населення не було б ні води, ні теплопостачання», — розповідає Шварц.
Ситуація в громаді Харкова відносно стабільна
У громаді Харкова, попри обстріли, ситуація порівняно стабільна. Кількість відвідувачів досягає 40 осіб, трохи більше, ніж до війни. Єпископ і церковна рада ретельно відокремлюють роботу громади від надання гуманітарної допомоги. «Ми не надаємо допомогу ані перед, ані після богослужіння. Натомість ми співпрацюємо з перевіреними установами, такими як школи та громади, і допомагаємо нужденним, про яких дізнаємося завдяки мережі наших волонтерів. Є також громада, яка підтримує місцеву адміністрацію та армію, забезпечуючи медикаментами. Ми хочемо уникнути ситуацій, де люди відчуватимуть обов’язок приєднуватися до нас через допомогу або звинувачення у прозелітизмі. Надавати допомогу — це зовсім не просто», — підкреслює єпископ.
Попри війну: церковні громади працюють у соціально напружених зонах
Не всюди єпископ може дістатися, щоб доглядати численних вірян як пастор. У сильно обстрілюваних районах навколо Запоріжжя існує крихітна громада, всього близько десяти осіб, переважно жінок, які підтримують церковне життя. «Ми не хочемо піддаватися страху й повинні робити те, що робить церква», — говорить єпископ, вказуючи на місіонерську роботу, яка залишається важливою навіть під час війни. «Завдяки нашим братам і сестрам у вірі з-за кордону ми видали лютеранські настанови й молитовник українською мовою. Це може звучати дивно, але ми також завершили український переклад позиційних документів із біоетики Спільноти Євангелічних Церков Європи (GEKE). Майже всі наші громади залучені до проєктів на благо всього населення — у Києві, Одесі та інших місцях активно працюють з бездомними та в соціально напружених зонах».
Що потрібно: відкриті та чуйні серця
На питання, що ще необхідно, єпископ після короткої паузи відповів: відкриті та чуйні серця. Він пояснює, що матеріальні потреби великі, але ще складнішим є питання персоналу. «Роботи дуже багато! У нас є богослужіння, біблійні уроки для дітей і дорослих, безліч інших ініціатив, але нам бракує людей із запалом, які могли б підтримати пасторів. Багато хто був змушений залишити країну через війну. Ми ще в процесі навчання, як найкраще використовувати наявні ресурси, і, попри труднощі, нам уже вдалося зробити багато!»
Зріст відчуття спільноти
Серед змін, які відбулися в церкві та її самосприйнятті з початку війни, єпископ особливо виділяє почуття спільноти – відхід від конкуренції до щедрого співробітництва та солідарності. «Ми вчимося нести спільну відповідальність за церкву, спілкуватися одне з одним, а також вести дискусії, будувати стійкі структури та координувати фінанси так, щоб це сприяло розвитку громади та було прозорим. Ми вчимося бути церквою сталого розвитку», – зазначає єпископ. Не менш важливими є й інші інструменти, завдяки яким церква долає виклики на пастирському та діаконічному рівнях. Церква в Україні стоїть перед величезними завданнями, які вона має вирішувати в умовах постійної кризи воєнного часу. У таких обставинах міжнародні зв’язки з іншими лютеранськими церквами є важливими, оскільки екуменічний діалог не завжди створює найкращі умови для співпраці. Наприклад, Українська православна церква після здобуття автокефалії більше не підтримує екуменічний діалог із такою ж пристрастю. «Після отримання томосу ця відкрита православна церква повернулася до звичних позицій, що ми помітили разом із католиками обох традицій», – зауважує єпископ.
Проблематичність співпраці між церквами в Росії
Українська православна церква, яка раніше офіційно підпорядковувалася Московському патріархату, уникає екуменічної співпраці. З російськими лютеранами під новим керівництвом контактів майже немає, за винятком зустрічі лютеранських єпископів в Узбекистані в жовтні 2022 року. «Тоді мене представляв президент синоду Гросс, оскільки я був у Європі, — пояснює єпископ. — Ми знаємо про їхню напружену ситуацію, вони не мають свободи і змушені діяти за вказівками, наприклад, критикувати заяви німецького посла. Незважаючи на це, ми намагаємося виконувати свою роботу якнайкраще. І ми сподіваємось на справедливий мир та вільну Україну».