Звично говоримо про високий темп життя в 21 столітті, і небезпідставно скаржимося на величезний потік інформації, яка зазвичай нам абсолютно не потрібна. Наше життя часто схоже на бурхливий потік, що складається з багатьох турбот про «щоденний хліб». У такій круговерті не залишається гідного місця для пам’яті про події давно минулих років. Вже добре, якщо до історичних подій нашу увагу привертають круглі дати.
Цього року, готуючись до пам’ятних заходів, присвячених 80-річчю масової депортації радянських німців, раптом прийшло розуміння, що практично не залишилося живих свідків тих трагічних подій.
Деякими спогадами про своє життя та історію предків поділилася Телла Емануїлівна Шмідт, член Німецької Євангелічно-Лютеранської громади міста Бердянська (Україна).
Батьки по материнській лінії (Зейбель) з’явилися у Запорізьких землях у 1823 році у складі сімей-переселенців із Західної Пруссії (районів Данцига (Marienburg) та Ельблонгу (Elbing)), заснувавши поселення під найменуванням Райхенберг (Богатівка) – нім. Reichenberg.
По батьківській лінії предки (Шмідт) проживали на Кубані в німецькому селищі Рівнопіль (Ростовська область), оселившись там, ймовірно, на початку 19 століття. У період колективізації всі німецькі сім’ї, які завжди відрізнялися працьовитістю та достатком, втратили майно. Родичі по лінії батька, рятуючи своє життя, змушені були покинути Рівнопіль, оселившись у Журавлівці (нині Луганська область). Проте сталінські репресії 1937 року відібрали у німецьких сімей практично всіх дорослих чоловіків, яких незаконно засудили та розстріляли. Ця доля спіткала дідусів Телли Емануїлівни та їхніх братів.
Напад гітлерівської Німеччини на СРСР і стрімкий наступ гітлерівських військ влітку 1941 року став приводом для початку найстрашнішого і руйнівного періоду життя німців, які проживали на радянській території, – масової депортації. За наказом радянської влади німецькі сім’ї часто цілими селищами вивозили з рідних місць у віддалені райони Сибіру, Уралу, Казахстану.
Телла Емануїлівна розповідає, що у вересні 1941 року їм дали на збори 24 години, і дозволивши взяти з собою 16 кілограмів речей, відвезли на станцію Штерівка (нині Луганська область). Так розпочався їхній шлях до Казахстану. Спочатку їх везли у залізничних вагонах, призначених для перевезення худоби, потім – на машинах і далі – кіньми на возах. Шість разів вони потрапляли під бомбардування, по дорозі втратили 13-річну сестру тата. Самого тата Еманта Яковича Шмідта з ними не було, тому що вже до виселення сім’ї його заслали до Сибіру в так звану «трудову армію» на каторжну працю та згубні умови існування.
Шлях до Казахстану зайняв близько місяця. Усі речі, які переселенцям дозволили взяти із собою, дорогою були обмінені на їжу. Особливо цінувався окріп, яким можна було не лише зігрітися, а й розмочити в ньому крупу, картоплю, тобто, все, що було їстівного. Холод, голод, хвороба та смерть були супутниками німецьких сімей.
Після прибуття до радгоспу Манбулак Семипалатинської області трирічна Телла з мамою Герміною Іванівною Шмідт оселилися в руїнах колишнього сільського клубу, в уцілілій кімнаті з розбитим вікном. Завдяки освіті мама почала працювати бухгалтером у радгоспі. Незважаючи на це вони жили надголодь, а одягати маленьку Теллу і поготів було нема на що.
1944 року повернувся з «трудармії» батько. Повного поновлення сім’ї не відбулося, але Телла спілкувалася з ним і проводила багато часу до кінця його життя. Емант Якович був надзвичайно обдарований талантами від Бога. Він чудово малював, вирізав по дереву, виготовляв меблі, умів грати на багатьох музичних інструментах.
Коли мама потрапила до лікарні з черевним тифом, бабуся Телли (по батьківській лінії) Марія Петрівна Шмідт опікувалася онукою. Вона завжди любила і дбала про неї. Особа Марії Петрівни заслуговує на повагу і захоплення. Вона належала сім’ї спадкових лютеранських пасторів. У станційному селищі Аягуз, куди депортували майже все рідне німецьке село, вона, з великим ризиком для себе, організувала лютеранську громаду. Чоловіків-лютеран не було, і Марія Петрівна збирала німців для вивчення Святого Письма, хрестила та конфірмувала дітей. Завдяки їй, Телла Емануїлівна вивчала Біблію, читаючи її стародавнє видання німецькою мовою. У 10 років Телла пройшла конфірмацію.
Після переїзду з Манбулака до Аягуза мама влаштувалася бригадиром вантажників на станції. Цій тендітній жінці вагою 56 кілограмів доводилося носити 70-кілограмові мішки. На той час в одній барачній кімнаті жили три сім’ї із 12 осіб. Спали на нарах біля стін, лише у Телли було ліжечко. Мамі іноді давали на роботі хліб, який вона розподіляла між дітьми та старими, що живуть у кімнаті. Маленька Телла іноді збирала зерна, що прокидалися з вагонів, чим дуже лякала рідних, оскільки покарання за таке на той час могло бути дуже жорстоким. Бувало, ходили вбрід через студену воду за річку, щоб набрати трохи мерзлої картоплі, кинутої на радгоспному полі.
До школи Телла змогла піти тільки в 8 років, і перша шкільна сукня їй пошила з мішковини бабуся (по материнській лінії) Емілія Самуїлівна Зейбель, уроджена Герценбергер. Їй Телла зобов’язана своїм вмінням в’язати, і таким чином, згодом вони забезпечували родину одягом, в’язаним з відходів виробництва вовноопрядильної фабрики.
Закінчувала школу Телла вже у Семипалатинську, куди переїхала їхня родина. Там у неї в 1957 народилася дочка Наталя. Телла Емануїлівна влаштувалась у геологорозвідку, де тривалий час працювала разом зі своїм батьком. Її мама Герміна та донька Наталя з 1963 року жили в Караганді.
Туга за рідними місцями, і суворий клімат Казахстану, який так і не став звичним, поступово привели маму Герміну Іванівну до рішення поїхати в Україну. Сім’я її підтримала, і 1983 року вони переїхали до селища Піски, що на околиці Донецька. За плечима залишилися роки роботи та вихід на пенсію. Тепер у Телли Емануїлівни вже є онуки та правнуки, і хотілося б написати, що в її нелегкому та непростому життєвому шляху розпочався золотий період спокою та сімейної радості.
Так і було, поки в липні 2014 року її селище, розташоване біля Донецького аеропорту, не зазнало обстрілів. Війна на сході України прийшла до її будинку. І знову, як і в 1941 році, сім’я Телли Емануїлівни змушена була залишити обжиті місця, взявши із собою тільки найнеобхідніше. Тепер вона живе у місті Бердянську Запорізької області, маючи офіційний статус внутрішньо переміщеної особи. Будинок, в якому вона жила у Донецьку, тепер непридатний для проживання.
Дивлячись на життєвий шлях Телли Емануїлівни Шмідт, на те, скільки лих і страждань довелося пережити їй та її сім’ї, дивуєшся тому, що це ніяк не озлобило її. Вона ніколи не згадує про приниження та образи, які довелося переносити лише тому, що вона народилася в німецькій родині. Навпаки, з теплом та вдячністю вона відгукується про людей, які допомагали подолати тяжкість життєвого шляху. Вона з любов’ю згадує казахів, які самі, живучі досить бідно, ділилися часом останньою їжею та одягом із депортованими німцями. Було й таке, що казахські сім’ї всиновлювали німецьких дітей-сиріт.
Телла Емануїлівна не скаржиться і не звинувачує інших у невлаштованості життя. Вона просто живе. Живе та вірить. У свої 83 роки Теллі вже важко пересуватися, але вона, коли може, приїжджає в кірху і на лютеранському богослужінні приймає Святе Причастя.
Юрій Риков, предикант Німецької Євангелічно-Лютеранської громади міста Бердянська.
Оригінал – Der Bote #2, 2021 c. 6-9