Чергове інтерв’ю зі служителями реформатських церков, які знаходяться в спільноті з НЄЛЦУ. Цього разу пастор Реформатської церкви “Святої Трійці” Ігор Ліщинській розповідає про знайомство зі служінням Теодора Цьоклера, створення дитячого центру “Назарет” і служіння церкви в військовий час. Розмовляв координатор медіа-служіння НЄЛЦУ диякон Олександр Жакун.
Як з’явилася ваша церква в Івано-Франківську?
Початок нашій церкві, як і в Підгайчиках, поклав Микола Фарига в середині 1990-х років. Він заснував пресвітерианську громаду “Спасіння”, яка потім стала називатися “Євангельська церква Христа Спасителя”. Перед своїм від’їздом до США він благословив на служіння пастора Андрія Понтіра. Я особисто долучився до цієї церкви в 2001 році, (коли керував громадою Михайло Горчаков). Тоді ми розпочали активне молодіжне служіння та реабілітаційний центр. Громада швидко зросла до 70 членів.
Потім Андрій також покинув Україну — переїхав до Аргентини. І той молодий чоловік, Михайло Горчаков, хто став його наступником, був за своїми теологічними поглядами баптистом, почав ставитися до Вестмінстерського Катехизису вибірково, через що в громаді виникло напруження. З цієї причини ми з групою віруючих заснували нову церкву “Святої Трійці”, яка пішла вже реформатським шляхом. Це була невеличка група, що складалася приблизно з 15 людей. Збиралися ми щонеділі, спочатку як домашня група, а з 2011 року вже проводили публічні богослужіння. Я почав навчатися в Санкт-Петербурзькій семінарії, де познайомився з викладачами зі Спільноти Євангелічних Реформатських Церков (СРЄЦ) — Джимом Джорданом і Пітером Лайтхартом. Цього ж року ми подали заявку на членство в цій деноминації. Кілька разів до нас приїжджав головуючий об’єднання Джек Хелпс. До того ж, я навчався в Біблійній школі в Рівному, де викладав Олександр Орлов-Кощавка (старший), чия церква першою в Україні приєдналася до Спільноти.
У 2013 році нас прийняли до СРЄЦ і мене рукопоклали на пастора на богослужінні, за участю Богуміла Ярмулака з Польщі, Олексадра Орлова-Кощавки (старшого) з Рівного та пастора Іштвана Делейні з Закарпатття. Спочатку ми існували як місіонерська церква, без права голосу, але коли Роман Савчук став пресвітером нашої церкви, то згідно з правилами деномінації, ми вже могли стати її повноправними членами.
Як відбулося ваше знайомство з лютеранством?
Ще навчаючись в Біблійній школі, я почав порівнювати те, що писали Жан Кальвін та Мартін Лютер. І виявилось, що деякі теми Лютер навіть краще розкриває. Потім я дізнався, шо в нашому Івано-Франківську ще в часи Австро-Угорської імперії був союз лютеран та реформатів, які разом поклонялися Богові і несли служіння. І я подумав, що було б дуже добре знову мати співпрацю з лютеранами.
Я дізнався, що в центрі міста розташовувалася Євангелічна кірха. Коли прийшли більшовики — вони її закрили. Там була тюрма, спортивний зал, склад, а в 1971 році її взагалі знесли та поставили на тому місці пам’ятник Леніну. Після отримання незалежності замість нього поставили пам’ятник Іванові Франкові.
Свого часу я дізнався про Теодора Цьоклера. Мене зацікавила його діяльність. Я прочитав книжки “Бог чує молитви” і “Ви мусите жити”, які написали його дружина та онук. Цьоклер організував масштабне соціальне служіння, зокрема притулки для дітей “Назарет”. Надихнувшись його діяльністю, ми вирішили відновити служіння “ї” в новому форматі в сучасних умовах. І вже потім відбулося знайомство з НЄЛЦУ, багатою літургійною традицією лютеранства та досвідом управління церквою. Цього літа я мав нагоду відвідати з проповіддю та Причастям громади Харкова, Кременчука, Олександрії. Це спілкування дало нам відчуття єдності з нашими братами і сестрами у Христі і чудовий досвід співпраці.
Як з’явився центр “Назарет” і чим він займається?
Центр “Назарет” розпочався з медичних акцій, які були організовані в співпраці з громадами СРЄЦ за кордоном та церквою “Христа Спасителя” в Рівному. В 2014 році Україну приїхала група американських лікарів, і ми звернулися до соціальної служби, які направили нас до найпроблемніших сімей. Ми допомогли приблизно 650 людям, і під час цієї роботи познайомилися с керівником Дитячого реабілітаційного центру Василем Серденько. В цьому центрі тимчасово утримуються діти з проблемних сімей, позбавлені батьківського піклування. Він запросив нас прийти до цих дітей з біблійними уроками та практичним навчанням. Протягом року ми навідували їх два рази на тиждень.
Ми побачили що є проблема в тому, що коли в дітей закінчується термін перебування в цьому центрі, вони знову повертаються до своїх проблемних родин. Тому ми вирішили створити таке “місце любові”, майданчик, де могли би проводити час з тими дітьми. І у 2015 році наша церква заснувала дитячий центр “Назарет”. Ми планували, що до нас приходитимуть діти із родин, які опинилися в складних життєвих обставинах, “соціальні сироти”, в котрих або немає одного з батьків, або навіть обох, а також чиї батьки на заробітках за кордоном і не займаються вихованням. Але часто приходили діти також із цілком благополучних сімей та з багатодітних родин. Приєднувалися до нас також діти з особливостями психічного розвитку, порушеннями мовного розвитку, розладами аутичного спектру. Спочатку це було один день на тиждень, потім два дні й так далі.. Ми їх годували, читали разом Слово Боже, допомагали робити домашнє завдання, організували “Школу життєвих навичок”. Перед початком пандемії коронавірусу та повномасштабної війни з Росією, центр працював вже шість днів на тиждень: з вівторка й до неділі. Діти після школи могли прийти і провести час цікаво і з користю.
Крім вищезазначеного, ми організували групи з вивчення англійської мови (в тому нам допомагала Лорен Ширер — волонтер з США), музичні заняття, різні дискусії на актуальні теми, тематичні вечірки, корисні екскурсії, тренування з вільної боротьби. Була організована майстерня для хлопців та дівчат, для якої ми отримали в користування лазерний верстат від НЄЛЦУ. Крім того, раз на тиждень ми навідували деякі родини та надавали їм продуктову та іншу допомогу. Щонеділі ми запрошуємо дітей до літургії та вивчення дитячого катехизису. Також ми почали регулярно проводити для них та дітей членів церкви літні табори та молодіжну конференцію. До лютого місяця цього року “Назарет” протягом тижня відвідувало близько 60 дітей, з яких 35 робили це на регулярній основі. А за весь час служіння через центр пройшло більше ніж 200 дітей, з них частина стали членами церкви.
В нас зібралася велика команда зі співробітників та волонтерів, які працювали за підтримки нашої церкви, інших громад СРЄЦ, благодійного фонду “Світло воскресіння”, а також внесків інших організацій та простих людей. Через деякий час після заснування ми відкрили власний благодійний фонд, щоб мати можливість працювати на офіційному рівні.
Які корективи внесла у вашу роботу повномасштабна війна?
З початком повномасштабної агресії, 90% вихованців Назарету майже одразу виїхали за кордон. Звісно, робота “Назарету” в звичайному форматі стала неможливою. Але ми продовжували підтримувати ті сім’ї, якими опікувалися — роздавали їм продуктові пакети, допомагали виїхати за кордон та т. ін.
Натомість Назарет перетворився на перевалочну базу для людей з тих регіонів, де відбувалися бойові дії — з Києва, Харкова, Сум. Ми поставили ліжка в приміщеннях Назарету, наповнили майстерню гуманітарною допомогою, щоб люди могли переночувати, поїсти та поїхати за кордон. Велику допомогу продуктами нам надали Сілезька Євангелічна Церква Аугсбурзького віросповідання та Євангелічна Церква Аугсбурзького Віросповідання в Польщі.
Пізніше стали приїжджати люди, які не мали грошей та можливостей виїхати. Вони стали жити в “Назареті” вже довший термін. Усього в нас жило 14 людей на постійній основі. Частину з них ми розселили по квартирах членів церкви. Згодом діти, які відвідували “Назарет”, почали поступово повертатися, тому ми, за підтримки НЄЛЦУ, орендували квартири для тих, хто жив в його приміщеннях, і вирішили продовжити роботу центру.
Але багато-хто залишився за кордоном, з’явилися нові учасники, додалися діти-переселенці з Харкова, Миколаєва та Запоріжжя. Влітку ми провели денний табір в місті, наметовий табір в Карпатах.
Крім того, ми намагалися підтримувати сили оборони України. Нам вдалося привезти та передати армії два великих вантажі з перев’язочними матеріалами з Польщі. Частину ми передали до шпиталя в Олександрії. Ми передали військовим турнікети та аптечки, які прибули з США, за підтримки громад СРЄЦ.
Війна внесла корективи до нашої роботи, але протягом найближчих тижнів “Назарет” повноцінно відновить свою діяльність. До того ж, є плани розширити служіння. Серед членів нашої громади – троє чемпіонів України з вільної боротьби в різних категоріях, тому ми плануємо відкрити гурток з цього виду спорту зі своїм приміщенням, щоб хлопці могли там займатися. Це допомагає їм покращити дисципліну, фізичну форму, зміцнити характер . Зараз шукаємо спонсорів, щоб орендувати приміщення та придбати все необхідне для тренувань. Також плануємо відновити роботу майстерні, зокрема купити для неї кращий фрезерний верстат з ЧПУ, а також знову розпочати музичні заняття.
Що надихає вас та дає надію в цей час?
Спочатку, звісно, було страшно, але після того, як ми відправили жінок та дітей за кордон, стало набагато спокійніше — розв’язалися руки для служіння. Я розумів, що все — від Господа. Життя, смерть. Слава Богу, в нашому місті не було великих обстрілів та ситуація була більш-менш безпечною. Покладаю свою надію на воскресіння з мертвих, але також сподіваюся, що “імперія зла” буде остаточно переможена, хоча це й не буде скоро. І це надихає робити добро, з мудрістю допомагати тим, хто тікає від війни. Постійно молимося за наших солдатів, за командування, за уряд, за тих, хто допомагає нам із-за кордону, молимося за тих, хто під обстрілами, під окупацією, за поранених та тих, хто у полоні.
