Послання Всесвітньої Лютеранської Федерації до Страсної п’ятниці 2024 року
У своєму Великому катехізисі Мартін Лютер говорить про Бога, який схожий на доброго батька, який «щоденно зберігає і захищає це від усякого зла і нещастя, запобігає усяким небезпекам і бідам». Віра в те, що ми створені доброзичливим Богом і піклується про нас, відповідає нашому досвіду, коли все йде добре, і ми справді відчуваємо любов і турботу. Але коли це вже не так, наше розуміння того, яким є Бог, стає під сумнів. Коли страждання та зло захоплюють наше життя, ми, ймовірно, сумніваємось у звичному образі Бога та почнемо задавати запитання на кшталт «Де мій Бог?» і «Хто мій Бог?»
Травматичні переживання, спричинені, насильством або хворобами, які загрожують життю, часто викликають фундаментальні запитання щодо нашої віри, у тому числі питання про Божу любов до нас. У Старому Завіті, особливо в книзі Псалмів, часто зустрічаються молитви плачу, де окремі особи чи спільноти виражають свої почуття агонії, обурення та залишеності. Плач містить волання про допомогу і водночас стає свідченням віри. Люди чи групи дивляться на Бога, в Кого, на їхню думку, можна знайти допомогу, водночас скаржачись на відсутність і мовчання Бога. Вони шукають допомоги, і водночас розповідають про страждання, які вони зазнають.
Псалом 22 є загальновідомою молитвою плачу, не в останню чергу тому, що він цитується Ісусом, який вмирає на хресті, в Євангеліях від Матвія та Марка. На початку Псалма той, хто говорить, звинувачує Бога в тому, що він далеко, не надає допомоги та не відповідає на відчайдушний крик про втручання:
Боже мій, Боже мій, чому Ти покинув мене?
Чому Ти стоїш осторонь, коли я волаю про порятунок?
Боже мій, я кличу вдень –
Ти не відповідаєш, вночі – і немає мені спокою.
(Псалом 22:1-2 НПУ)
Коли люди зазнають різноманітні страждання і стикаються з мовчанням і відсутністю Бога замість допомоги та розради, важливо, щоб вони відчували свободу висловлювати свій біль і відчай. Саме через волання людина, що страждає, може відкритися для Божої допомоги, і водночас визнати свою неспроможність бути власним викупителем.
Під час останніх днів Страсного тижня ми запрошуємо поміркувати про історію Страстей і про те, яке послання вона несе для нас сьогодні. Той факт, що Ісус відчув себе покинутим Богом на хресті, свідчить про його справді людський досвід страждань і страху залишитися наодинці в найважчу хвилину. Те, що ми можемо винести з цього свідчення, так це справжнє ототожнення Ісуса з нами в хвилини нашого відчаю. Тому ми не повинні боятися говорити і нарікати, коли почуваємося покинутими Богом. Визнаючи свою безпорадність і потребу в Божому порятунку, ми водночас підтверджуємо нашу довіру до Бога, який піклується про нас, незважаючи ні на що.
Доктор Арнфрідур Гудмундсдоттір, пастор, віце-президент ВЛФ