Рецензія на книгу: “Дитрих Бонхёффер. Жить вместе”
Пер. П. Ласточкіна и Г. Іванової. Редактор М. Козлова.
Москва: «Тріада», 2003. 112 с.; ISBN: 5-86181-204-7
Дітріх Бонхеффер, німецький лютеранський пастор, теолог, учасник антинацистської змови і один з творців Сповідуючої церкви писав цю книгу в період, коли був викладачем в семінарії Сповідуючої церкви. У своїй книзі він ділиться своїм досвідом спільного життя в християнській громаді, переосмислюючи духовні дисципліни і їх вплив на християнське життя.
Фактично ця книга – це досвід спільного життя пасторів в тих непростих умовах, коли сповідання Христа в житті більше, ніж Гітлера, каралося смертю.
Основна тема книги – це практичне життя в громаді. Де громада розглядається як сім’я, і тому всі практики, можуть використовуватися як в окремій родині для виховання дітей, так і в церковних громадах.
Структурно книга розділена на п’ять розділів, кожен з яких в певній послідовності розкриває важливість і необхідність застосування духовних практик в християнській громаді.
На тлі різних національних ідей в суспільстві, автор стверджує, що об’єднання і єдність християн відбувається виключно в Ісусі Христі. Тому спілкування стає можливим і реальним, лише в тому випадку, коли християни об’єднуються в Ісуса Христа. Через Ісуса Христа і в Ісусі Христі співтовариство стає християнським. Тому ми потребуємо один одного сьогодні і вже тут об’єднуємося для життя в вічності. І тільки в Ісусі Христі людина отримує спасіння, тому метою християнського спілкування є донесення вістки про спасіння один одному. Християнська громада означає спільноту, яка існує завдяки Ісусу Христу і в Ісусі Христі. Це є ключовою передумовою, за словами автора, на якій ґрунтуються всі настанови Писання щодо спільного християнської життя. Не те, хто ми є як особистості і навіть не те, що ми робимо як християни, а лише те, що зробив Ісус Христос для кожного з нас. Виходячи з цього автор, визначає християнську громаду не як ідеальну, а як божественну реальність, а також називає її духовною, а не душевної реальністю.
Якщо громада – це божественна реальність, то саме Бог заклав основу нашого спілкування і визначає його межі, а це означає, що будь-яка людська мрія буде недоречна в цій громаді. Тому християнська громада це не ідеал, який ми собі уявляємо, а створена Богом у Христі реальність, в якій ми беремо участь.
Другим важливим елементом християнської громади, за словами автора, є її духовність, де близькість наша заснована на Христі, а не душевності. Сьогодні саме в цьому відбувається підміна понять, ми шукаємо більше суспільство, яке нам підходить, а не таке, де є Христос.
Основним правилом в християнській спільноті є відносини любові один до одного, але любові духовної, а не душевної. Саме в духовній любові лежить не бажання, а служіння іншому, через посередництво Христа.
Автор висуває ключову ідею того, що реальна присутність християн один з одним є для самих віруючих джерелом радості і сили. Тому важливо правильно проводити час в християнському спілкуванні. На прикладі родини автор показує, що кожен день повинен починатися з поклоніння Богові, через читання Святого Письма, молитви і співу, і закінчуватися поклонінням. Повернення до ранньохристиянських традицій піснеспівів, які поєднувалися з молитвою, є для автора дуже актуальним для його часу, виділяючи при цьому спільний спів як частину спілкування. Крім цього, автор дає детальні рекомендації з питання читання Письма в колі сім’ї та спільного співу, що може бути гарною рекомендацією для практичних кроків.
У той же час автор звертає увагу на важливість правильного розуміння того, що наше життя складається не тільки з чисто духовних речей, але і таких звичайних як трапеза і праця, але які повинні також перебувати в залежності від наших взаємин з Богом. Зокрема трапезу автор розглядає як свято, де прославляємо Бога за Його дари, а праця повинна відбуватися в поєднанні з молитвою. Трапеза і праця добре допомагають нам позбуватися від нашого егоцентризму: трапезу ми поділяємо з іншими, а праця гамує наше его.
Автор виділяє наші особисті стосунки з Богом, де молитва і роздуми виступають пріоритетними. Практика особистої молитви, заступницької молитви і роздуми над Писанням протягом дня зміцнює християнина і допомагає йому сприймати інших християн. У той же час, наші внутрішні відносини з Богом, повинні мати зовнішні вираження.
Практичні рекомендації автора допомагають вибудовувати правильні відносини всередині громади. Це, зокрема, стосується того, щоб ми мали дисципліну мови (не говорити все, що приходить на розум), вміли вислуховувати свого ближнього, бути активними в тому, щоб допомагати один одному в повсякденних справах, навчилися нести тягарі один одного (страждати разом з ним, саме тому автор повернувся на батьківщину, щоб бути серед своїх братів). Все це автор називає служінням один одному, при якому відбувається передача Божого Слова один до одного або те, що ми називаємо проповідуванням.
У світлі того, що автор належав до лютеранської церкви, він не оминув і питання сповіді і Причастя як важливої частини спільного життя в християнській громаді. Для автора, коли людина сповідується, в неї з’являються християнське спілкування, але сповідання не священику, а один одному. Для нього сповідання іншому християнину подібно до знаходження хреста, тобто до приниження, якому піддається людина. Але саме в сповіданні і залишенні гріха відкривається для людини нове життя, впевненість у прощенні. А вже в Причасті людина об’єднується з іншими в радісному спілкуванні. Тому Причастя – це вищий прояв християнської спільноти.
Ця книга має цінність в тому, що допомагає переосмислити питання общинності в сучасному християнстві і питання духовних дисциплін не тільки для особистого виконання, але і для сім’ї та громади.
Кричун С.В., Одеська богословська семінарія, Одеса, Україна
Оригінал: http://almanah.bogomysliye.com/article/view/208231