Чотири роки…
Як же швидко минає час.
Чотири роки тому моє місто – Бердянськ – прокинулося від вибуху. Крилата ракета. Усвідомлення того, що ж насправді відбувається, прийшло після другого вибуху – адже я побачив його вже на власні очі. Потім знов удар.
За декілька хвилин – адреналінове збудження, величезне бажання щось робити, причому неважливо що: заповнити повні баки пальним (і в цьому не я один виявився таким спритним), зробити елементарний запас їжі, питної води, обов’язково зателефонувати всім близьким, та багато всього іншого.
Щось робити, діяти – аби менше було часу на думки про ту невідворотну катастрофу, що розгорталася прямо на очах…
Опісля пам’ятаю величезний потік машин – на виїзд із міста. І думки на кшталт: “Чому я все ще не в тому потоці?” Ворог уже менш ніж за 100 км. від міста. В Мелітополі – російські танки. Маріуполь вже бомблять…
Дякую Богові, що Він через своїх вірних підказав, що попереду – чимало роботи, адже я служу в Церкві. В мене є громада – мої брати й сестри. Багато хто з них розгублені, а хтось найближчим часом потребуватиме допомоги.
Далі пам’ять подає спогади як низку багатьох подій, що змінювали одна одну – ніби в марафоні на виживання. Окупація – вже за пару днів. Антиросійські мітинги, співання гімну України в обличчя окупантам. Ми тоді ще не усвідомлювали, що перед нами вбивці, яких ніщо не зупинить перед виконанням злочинного наказу. Потім – розгін демонстрантів, побиття, стрілянина.
Згодом – сильний мороз та припинення постачання газу внаслідок військових дій. Відсутність опалення спричинила проблеми з електрикою. Холод у домівці та приготування їжі на вогнищі. Зачинені майже всі магазини й ринки. Величезні черги за хлібом, в одні руки дають не більше двох хлібин.
Пізніше ми мали змогу побачити, що було б з нами, якби влада прийняла рішення про оборону Бердянська. Ми спостерігали потік біженців з Маріуполя: на простріляних автівках, без вікон, з надписами «Діти». Вони рухалися вдень і вночі, з жахом в очах, налякані, виснажені, замерзлі. Люди допомагали їм, хто як міг.
За деякий час – гнітюча атмосфера окупації: тотальна, нескінченна, страшна. Так звана «комендатура», переповнена полоненими цивільними, яких просто хапали на вулицях, а декого навіть витягали з домівок. Знущання, катування, набір “методів” дізнання, що виходять далеко за межі людського розуміння. Вигнання й закриття багатьох релігійних громад, захоплення їхніх будівель. Арешт священників, погрози пасторам, контроль з боку загарбницьких спецслужб.
Період безвладдя і беззаконня. Дні, проведені в нескінченних чергах до банків – в надії зняти хоча б частину власних грошей. Записи, перезаписи, постійні відмітки у якихось списках.
Половина мешканців міста виїхала.
Це стосувалося і моєї лютеранської громади. Тепер її віряни розпорошені по Європі, Канаді, Америці.
Поступово так звана «нова влада» встановлювала свої злочинні порядки. Було навіть влаштовано карикатуру під назвою “референдум”. Пам’ятаю, як до мене приходили кілька людей, двоє з них – з автоматами. Вимагали мого голосу.
Дякую Богові та нашій Церкві – за допомогу й сприяння збереженню служіння в ті часи. Незважаючи на ті жахливі події, це був час справжнього здійснення мого покликання – про це я можу сказати з упевненістю.
Згодом прийшло розуміння, що перелік невідкладних завдань виконано, і настав час залишати рідне місто, адже змиритися з брехнею, злочинами та життям в окупації я не зможу ніколи.
Згадую ту суміш липкого страху та огиди, що накривала мене під час проходження ворожих блокпостів та кордонів. Картини зруйнованого Маріуполя й досі стоять перед очима.
Після цього пригадую величезне відчуття свободи – коли я нарешті потрапив на територію України.
Через деякий час я зрозумів, що такого відчуття свободи, як у мене – у багатьох з тих, хто мене оточував, не було. Різний досвід. Різна історія. Звичайно, в кожного з нас – своя історія.
Довелося звикати до статусу внутрішньо переміщеної особи та намагатися не думати про те, що я можу вже ніколи не побачити свій дім та чимало близьких людей.
Але саме в часи випробувань я найбільше відчуваю Божу дію та Його близькість. Це дає надію, а з нею – майбутнє виглядає світлішим. Згадуються слова з послання до Римлян 5, 3-5: «Але… ми також радіємо у своїх стражданнях, бо знаємо, що страждання породжують терпіння, терпіння – стійкість, а стійкість – надію. І надія не засоромить нас, адже Божа любов влилася в наші серця через Духа Святого, Який був нам даний».
Диякон НЄЛЦУ Юрій Риков