Контекст
Книга Йова розповідає про дуже давні часи, імовірно, про сучасну Авраамові епоху, або навіть раніше. Про це свідчать кілька важливих деталей: а) ні Авраам, ні його нащадки не згадуються в книзі; б) не згадується Мойсей і Тора; в) основні персонажі – включаючи й самого Йова – не належать до єврейського народу, а походять із середовища семітів-кочівників Ідумеї й Північної Аравії; г) ім’я Бога Ягве (יהוה) «Сущий» зустрічається лише в перших двох і останньому розділі, в основній частині книги Бог названий Ель Шаддай (אל שׁדי) «Бог Всемогутній» або Елейон (עליון) «Всевишній»; таке найменування Бога над богами властиве монотеїзму (у деяких випадках генотеїзму) за межами Ізраїлю; д) Йов, як голова клану, сам приносить жертви Богові – священство як окрема інституція йому не відома.
Усе це свідчить про загальнолюдську проблематику Книги – як незаслужені страждання праведника і несправедливість у світі поєднати з вірою в праведного Бога? У чому сенс побожності, якщо нагороди від неї в світі не варто очікувати? Що насправді спонукає людину служити Богові?
Книга Йова має особливу структуру, більшу її частину складають три цикли розмов між Йовом та його друзями (3:1–31:40), що обрамлені в Пролог (події на небесах та страждання Йова;1:1–2:13) та Епілог (щасливий кінець історії Йова; 42:1-17). Дискусії поділяються на три цикли, кожен з яких починається з промови одного з друзів та відповідей Йова на кожну промову: перший цикл (4:1–14:22), другий (15:1–21:34) та третій (22:1–31:40). Потім в розмову втручається Бог, чого не очікували ні друзі, ні сам Йов (38:1–41:26). Досліджуваний уривок (14:1-17) є заключною відповіддю Йова в кінці першого циклу, в ньому Йов говорить про плинність людського життя, про нищівну силу смерті; втім, крізь безнадію в цій промові проривається віра в останній суд після смерті, тож Йов воліє, аби його «беззаконня було запечатане в калитці», а його гріх «замазаний».
Переклад (НПУ)
Людина, що народжена жінкою, коротка віком та насичена смутком. Наче цвіт, розпускається і вʼяне, і біжить, немов тінь, не стоїть на місці. І на таке Ти відкриваєш Свої очі? І його Ти ведеш на суд із Собою? Хто виведе чисте з нечистого?
Ніхто! Якщо дні йому вже призначені, число місяців його у Тебе визначено, і Ти встановив йому межі, яких він не перейде, то відведи погляд Свій від нього й відступися, поки він, як наймит, днями своїми насолодиться. Адже є у дерева надія: якщо його зрубають, воно ще зміниться, і не припинить пускати свої пагони.
Якщо коріння його постаріло в землі і в пилюці завмер його пень, лиш від запаху води зацвіте воно і пустить гілля, як рослина. А муж вмирає й щезає, згине людина, і де вона? Ідуть води з моря й ріка пересихає й спустошується, так і людина – ляже й не встане; допоки не зникнуть небеса – не прокинуться, не пробудяться люди від свого сну.
О, хто б дав мені сховатися в царстві мертвих, приховав би мене, поки не мине Твій гнів!
Постав мені межу, а потім згадай про мене! Якщо помре муж, чи житиме він знову? Усі дні моєї служби військової я би чекав, поки не прийде мені заміна. Ти покликав би, а я б відповів Тобі; творіння рук Своїх прихилив би до Себе. Тоді кроки мої Ти б рахував і не пильнував би гріха мого. Беззаконня моє було б запечатане в калитці, і Ти замазав би гріх мій.
Коментар
У своїй промові Йов намагається поєднати кілька думок, що видаються йому самому суперечливими. Якщо людина смертна і зникає назавжди після короткого життя, чому Бог так прискіпливо за нею стежить? Чому судиться з нею? Ніхто не є досконалим і праведним за природою, тож усі приречені на осуд в Божих очах, але навіщо це Всевишньому? «І на таке Ти відкриваєш Свої очі? І його Ти ведеш на суд із Собою?»
У цих роздумах Йов приходить до думки, що людина чомусь є особливо цікавою і важливою для Того, Хто її створив, але не може збагнути природу цієї зацікавленості. Він пропонує Богові, так би мовити, «лишити в спокої» Своє створіння: «…то відведи погляд Свій від нього й відступися, поки він, як наймит, днями своїми насолодиться».
Говорячи про людську смертність, Йов знову коливається в думках. Спочатку висловлює цілковиту впевненість, що жодного буття після смерті немає: «…так і людина – ляже й не встане; допоки не зникнуть небеса – не прокинуться, не пробудяться люди від свого сну». Вислів «допоки не зникнуть небеса» (євр. עַד־בִּלְתִּי שָׁמַיִם ад-білті́ шамаї́м) швидше за все має значення «ніколи» / «до скону всього», а не вказують на есхатологічний початок нового світу (пор. «Небо і земля проминуть, а слова Мої не проминуть», Мв. 24:35). Тому він воліє краще «сховатися в царстві мертвих» від Божого гніву (пор. «Тоді почнуть говорити горам: «Упадіть на нас!» І пагорбам: «Покрийте нас!» Лук. 23:30, також Об. 6:16). Втім, в інших промовах Йов висловлює бажання зустрітися з Богом, вірячи, що Той підніме із пороху земного його тіло: «Відкупитель мій живий, і останнього [дня] Він [стане] над порохом земним, і після того, у шкірі моїй понівеченій і в плоті моїй я побачу Бога. Так, я сам побачу Його, і мої очі будуть дивитися, не чужі» (19:25-27). Тепер він не боїться суду Божого, а прагне його.
Щодо Божого суду, Йов просить «встановити межу» для себе, тобто ті конкретні вимоги, виконавши які, він почував би себе як воїн, що відслужив дні своєї служби ( євр. יְמֵי צְבָאִי яме́ цеваї́). Тоді він сподівався б, що Господь буде вдоволений і не зарахує йому гріха й не каратиме його.
Підсумовуючи слова Йова, можна сказати, що вони свідчать про внутрішню напругу: з одного боку, праведник хоче справедливого суду Божого, бо живе згідно з Його волею, тож не боїться постати перед Ним; з іншого – все ж усвідомлює свою недосконалість, і тому має страх перед Судним Днем. Для Йова цілком очевидним є смерть як кінцева точка буття, проте віра в воскресіння проривається в його думках крізь туман земної реальності.
Новозавітня перспектива
Антиномія між цілковитою упевненістю у своєму спасінні у Христі, з одного боку, та усвідомленням своєї недосконалості й потреби в покаянні, з іншого, виразно представлені на сторінках Нового Завіту. Апостол Іван пише, що «у любові немає страху», що той, хто вірує в Божого Сина вже має життя вічне (1 Ів. 4:18; Ів. 3:36), але застерігає проти самовпевненої думки про свою безгрішність і закликає до дотримання Божих заповідей (1 Ів. 1:8; 2:3-6). Апостол Павло свідчить вірним у Христі, що вони вже посаджені на небесах разом із Христом (Еф. 2:6), з іншого – запевняє, що сам себе не вважає таким, що досягнув, а «лише прагне досягнути воскресіння, яким досягнув його Ісус Христос» (Фил. 3:12). Ісус запевняє нас, що той, хто вірує в Нього, «на суд не приходить» (Ів. 5:24), та все ж ми пам’ятаємо, що всі ми маємо з’явитися перед престолом Христа», аби дати звіт щодо свого життя (2 Кор. 5:10).
Подібні переживання мав Йов – між сміливістю негайно постати перед Божим судом і трепетом при думці про свою недосконалість.
Дмитро Цолін