Інтерв’ю з пастором Реформатської церкви Святого Андрія в селі Підгайчики Івано-Франківської області Володимиром Якубовським. Розмовляв Олександр Жакун.
Як з’явилася ваша громада? Реформатька церква є достатньо екзотичною на наших теренах.
Насправді, на наших землях історія реформаційного руху досить давня. Вона сягає 20-х років минулого сторіччя. На території Західної України були досить сильні реформатські церкви. На момент розквіту руху всередині 30-х, від Прикарпаття до Волині налічувалося більше 50 церковних громад та місіонерських осередків. Іноді сільські громади майже в повному складі переходили з православної та греко-католицької віри в реформатство. В нашому селі Підгайчики практично так і відбулось. Громада налічувала більше сотні вірян, і вже за кілька років їм вдалося побудувати своє власне приміщення, щоправда церковна будівля виглядала скоріш, як навчальний центр, а не як храм. Реформаційний рух того періоду був, в основному, ініційований місією українських емігрантів зі США, які після знайомства з протестантським розумінням Писання, забажали принести ідеї Реформації і на свою батьківщину. Рух, крім релігійної діяльності, також займався просвітництвом: багато зусиль вкладалося в навчання дітей, роботу з молоддю та патріотичне виховання. Саме через таку діяльність реформати постраждали від рук більшовиків.
На жаль, з початком Другої Світової війни, рух припинив своє існування через репресії радянської влади. Ті віряни, які залишилися, згодом перейшли в баптизм і утворили громади євангельських християн-баптистів. Так сталося і в Підгайчиках. Декілька родин створили зібрання, яке існує і до сьогодні. В 90-х роках вони отримали в користування будівлю, що її збудували реформати, і яка за часів СРСР використовувалась і в якості шкільного приміщення, і в якості сільської амбулаторії, і перелаштували її на Дім молитви.
Моя родина, як і більша частина вірян нашої новоутвореної реформатської церкви (що існує з 2006 року), також належала до цієї баптистської громади. Але сталося так, що в силу певних обставин, віднайшовши для себе історичні відомості про Євангельський Рух на наших землях, та не бажаючи вступати в суперечки, та конфліктувати з провідниками баптистської громади, було прийнято рішення відновити саме реформатську церкву в нашому селі. Головним ініціатором і засновником нашої громади став Микола Фарига, дядько моєї дружини, який на той час проживав понад 10 років у штаті Флорида, США, де відвідував пресвітеріанську церкву Св. Андрія, що належить до Пресвітеріанської Церкви Америки (PCA), і де пастором був відомий пресвітеріанський богослов Річард Спрол.
Отже, наша «відновлена» реформатська громада була заснована в 2006 році й отримала назву «Пресвітеріанська Церква Святого Андрія». Пізніше ми змінили назву на історично більш відповідну та стали називатися «Реформатська Церква Святого Андрія». З одного боку, цю назву обрали на честь церкви Спрола, а з іншого – існує церковне передання, що саме апостол Андрій міг у свій час перебувати з проповіддю Євангелія на території України.
У 2008 Микола Фарига, був змушений знову виїхати до США, тому було прийнято рішення рукопокласти на пасторське служіння мене. Отже, вже з 2008 року я несу служіння пастора в нашій громаді Св.Андрія в с. Підгайчики. В служінні мені допомагають: мій тесть Савчук Іван та брат моєї дружини Савчук Тарас, яких Микола рукопоклав на служіння пресвітера (старійшини) в нашій громаді.
Розкажіть більше про служіння вашої церкви.
В дядька Миколи був великий будинок в нашому селі, в підвалі якого він облаштував каплицю. Там почали проходити наші перші богослужіння. Через декілька років він продав будинок американській місії Mission 823, яка працює з дітьми, що опинилися в складних життєвих обставинах. Зокрема, вони проводять дитячі табори й облаштували в підвалі, де ми збиралися, спальні місця. Тому ми почали знімати вже іншу кімнату в цьому будинку.
Наша громада залучена в діяльність цієї місії. Тарас Савчук, працює в них проект-менеджером та наглядає за цим будинком, а також іншим будинком, який так само належить Mission 823. Коли там проходили табори, члени нашої громади активно допомагали в готуванні та в інших адміністративних питаннях.
В таборах брали участь місцеві діти, з якими ми потім працювали: розпочали дитячий клуб, де, зокрема, вивчали англійську мову. Але, на жаль, через епідемію коронавірусу, довелося його припинити.
В 2019 році ми придбали земельну ділянку в центрі села й розпочали будівництво храму. Вже звели стіни та зробили дах, але внутрішні роботи ще тривають. Ми хочемо мати своє приміщення, бо в контексті сільської місцевості люди схильні вважати, що в церкви має бути культова споруда і вона має мати певний вигляд. Бо зараз, коли ми орендуємо кімнату в приватному будинку, їм тяжко сприймати нас за церкву. Багато людей бачать, що ми будуємо, вітаються, і ми розуміємо, що коли почнемо богослужіння в новому храмі, до нас можуть доєднатися багато нових людей.
Як ви доєдналися до Спільноти Реформатських Євангелічних церков і як розвивалися ваші стосунки з НЄЛЦУ?
Певний час ми існували як автономна громада, але коли пройшов певний час, ми почали шукати собі духовну родину. Ми познайомилися з Ігорем Ліщинським з Івано-Франківська, з Олександром Орловим-Кощавкою з Рівного, які тоді товаришували зі СРЄЦ. Від них приїжджали лектори, і ми мали змогу відвідати декілька конференцій за їх участю.
Ми зрозуміли, що ми, певною мірою, близькі до ідей СРЄЦ і прийняли рішення приєднатися до них. В 2018 році ми подали заявку на вступ. З першого разу не вийшло, бо мені не вдалося отримати візу до США, де проходила пресвітерія. Нас прийняли до об’єднання в 2019 році на пресвітерії в Бургасі (Болгарія).
Наше знайомство з НЄЛЦУ розпочалося з Ігоря Шемігона, який в 2016 році приїхав на одну із зустрічей реформатських служителів. Потім в 2017 році, на святкуванні 500-річчя Реформації, в Дунаївцях Хмельницької області на міжконфесійному святковому богослужінні познайомилися з Павлом Шварцем. Через деякий час Павло запросив нас в Київ на його введення в посаду єпископського візитатора, де я познайомився ще з рядом пасторів. На нашій спільній пасторській конференції у Врублівцях, у 2021 році вже відбулося повноцінне знайомство зі служителями.
Що ви відчували, коли розпочалася повномасштабна війна? Як з’явилася ідея приймати біженців?
Те, що розпочалася війна, я зрозумів одразу, коли мене з ліжка підняв шум. Я зрозумів, що це не вітер і не буря. Я живу неподалік від військового аеродрому, і близько шостої години ранку там пролунали вибухи. Я одразу відкрив інтернет, побачив там всю інформацію. Спочатку було збентеження: не знаєш що робити.
Через кілька днів почали проситися люди. Тарас звернувся до керівництва місії й запитав, що йому робити. В будинку, де ми проводимо богослужіння, вже були ліжка і можна було розмістити біля 80 дітей. Але коли мова про дорослих, а тим більше про родини, то їм потрібні інші умови. Звичайно, йому одразу дали дозвіл, і перші люди почали заселятися в цей будинок. Потім ми в екстреному режимі відремонтували другий будинок і вдалося його зробити придатним для заселення. Багато з біженців приїжджали, ночували одну ніч та їхали далі на кордон до Угорщини або Польщі. Дехто дізнавався про нас від знайомих, але іноді ми навіть не знали, хто ці люди і звідки про нас знають.
З кінця лютого через ці два будинки пройшло більше 100 людей. До 20-х чисел травня біля 60 біженців ще залишалося там жити. Одна жінка, мати п’яти дітей, приїхала до нас вагітна і народила донечку під час перебування під нашою опікою, щоправда, народжувати вона, звісно, їздила до пологового будинку міста Коломиї, проте, маємо ось таку цікаву історію. До речі, новонароджену донечку назвали Стефанія.
Через те, що більша частина біженців були з Києва, Житомира та Білої Церкви, вони повернулися, коли стало більш менш безпечно. На початок червня в нас залишалося лише три родини, десь 15 людей. Зараз в нас звільнилося багато місць, і ми готові прийняти біженців з Півдня та Сходу.
Як склалася співпраця з НЄЛЦУ з початку повномасштабної війни?
З лютого я, як служитель, афільований з НЄЛЦУ, отримую фінансову підтримку, за яку дуже вдячний, і яка, без сумніву, є значною підтримкою для мене та моєї сім’ї, в умовах суттєвого зниження мого заробітку на моїй свійській роботі, де я працюю менеджером з продажу побутової техніки. Завдяки НЄЛЦУ, на початку квітня ми отримали частину великого гуманітарного вантажу від Сілезької Євангелічної Церкви Аугсбурзького віросповідання, який нам став в великій нагоді. Також на початку травня ми знову отримали такий вантаж, за що, безсумнівно, дуже вдячні.
Пастор громади Святого Мартіна Ігор Шемігон звернувся до нас з проханням розмістити колишніх безхатьків – підопічних притулків «Дома милосердя» з Києва. Ми прийняли шестеро чоловіків. Ігор також привіз продукти, побутову хімію та інші необхідні речі, а ми на місці організували для них харчування і догляд. Я провідував їх кілька разів на тиждень, ми проводили біблійну годину та дуже здружилися. На початку травня вони переїхали в новий притулок вже в Івано-Франківську, де я їх також відвідую і навіть пропоную їм постригтися (це моє хобі), вони дуже радіють такій можливості.
Що змінилося в вашому служінні з початку повномасштабної війни?
Mission823 одразу почали збирати кошти на служіння біженцям. З цих пожертв ми їм допомагали, і це не стало великою проблемою. Я побачив проблему в іншому. Люди з нашого села та околиць швидко відчули на собі наслідки війни. З крамниць пропали певні продукти, на багато інших товарів зросли ціни. Стало важко придбати такі прості речі як цукор, мука і макарони. Заробітну платню та соціальні виплати почали затримувати. Деякі взагалі залишилися без доходів. Ми побачили, що треба допомагати також і місцевим мешканцям, особливо пенсіонерам та самотнім людям. Тому, коли приїхала допомога від Сілезької Євангелічної Церкви, то ми частину залишили для біженців, а з частини зробили великі продуктові пакети та роздали місцевим. І вони були дуже вдячні!
За час війни ми також займалися допомогою Збройним Силам України разом з громадою села. Місцеві волонтери організували приготування домашньої консервації, вареників. Моя дружина Галина в перші дні зв’язалася з волонтерським центром в Коломиї і разом з ними шила на своїй швейній машинці різні необхідні речі: плитотримачі для бронежилетів, маскування для шоломів, балаклави, маскувальні сітки й таке інше. Вдома їй допомагали діти, син з дочкою.
Які висновки Ви та ваша громада зробили за цей час?
Коли ти живеш в селі, і у вас невелика громада, то ти всіх знаєш. Ви разом проводите час, у Вас спільні трапези. І тут з’являються нові люди: в тебе в церкві 15-20 людей, а стало одразу 60, а на Великдень в нас взагалі було більш ніж 70 людей. Це виклик, в першу чергу, для тебе як для пастора. Бо коли громада маленька, всі про всіх все знають і потреби завжди відомі., а тут прийшлося зіштовхнутися із тим, що багато «чужих» людей, про яких ти нічого не знаєш. Було цікаво з кожним поспілкуватися, але це також і виклик.
Так зараз виглядає, що ця війна надовго, і людей, яким потрібна буде допомога, менше не стане. Попри те, що ми в останній час були зайняті будівництвом храму, і зараз цим активно займаємося, я розумію, що зараз не лише біженці, але й місцеве населення дуже збідніли, їх матеріальне становище стало важчим. Наше село – центр територіальної громади. Я нещодавно спілкувався з їх секретарем і він передав мені список людей, які потребують. Я планую їздити по селам, працювати із тими людьми, бо тепер, як ніколи, їм потрібна допомога. Тому це нагальна потреба – організувати для них дияконічну допомогу: речі, продукти й таке інше. Ми очікуємо, що директор Mission823, з якою ми співпрацюємо, Шон Салліван, також зможе організувати доставку деякого гуманітарного вантажу, і ми зможемо якусь його частину використати для допомоги нужденним нашого регіону. Звичайно, щось розраховуємо придбати за власні кошти.
В нас багатоконфесійне село: є і велика баптистська громада, і православна церква, і громада Свідки Єгови, тобто всі, нібито, визначились. Тому ми, в основному, займалися власною громадою, останнім часом, переважно, будівництвом, і трохи підзабули про служіння іншим. Цей період показав, що не варто це занедбувати, і потрібно рухатися в напрямку дияконії.
Я розумію, що Господь нас покликав іти слідом за Ним. Він йде першим, а ми ступаємо по Його слідах. Якщо ми поглянемо на Євангеліє, ми там не знайдемо ситуацій, де Ісус когось переконував, вступав у суперечки, щось комусь доводив або агітував. Але ми бачимо, що люди йшли за ним слідом саме через те, що Він був незвичайною Особою. Саме Його служіння, Його посвята – дуже сильно впливали на людей. За останній час я зрозумів, що нам треба наслідувати Христа і служити людям не для того, щоб їх заманити в церкву або мати якусь іншу вигоду, а просто бути такими людьми, які своїм власним життям можуть явити Його світло, здатні стати підтримкою для інших. Люди у відповідь будуть горнутися до тих, хто буде з самопосвятою їм служити. Тому бажаю всім нам, щоб ми справді наслідували Христа в служінні іншім, особливо в цей важкий час.