Продовжуємо серію інтерв’ю зі служителями реформатських громад, які знаходяться в спільноті з НЄЛЦУ. На черзі — Реформатська церква “Христа Спасителя” в місті Рівне. Координатор медіа-служіння НЄЛЦУ диякон Олександр Жакун мав цікаву бесіду з пресвітерами громади Олександром Орловим-Кощавкою (старшим), Павлом Шевчуком та Юрієм Ліщинським щодо становлення церкви, її розвитку, відносин з церковними союзами та досвіду під час війни.

-Поділіться історією створення вашої громади? Якій шлях вона пройшла?

Олександр Орлов-Кощавка: «В 1990-роки, коли відбулося моє навернення до Господа, я читав Біблію і сприйняв її вчення, що Бог є Цар, і Він приймає рішення про спасіння, яке є незмінним. Згодом я прийшов до церкви і побачив, що в ній панує інша точка зору на ці питання, і мене це збентежило. Потім я навчався у першому біблійному коледжі на теренах колишнього СРСР, який згодом став Донецьким Християнським Університетом, і там дізнався, що моє сприйняття Святого Письма — це богослів’я, яке називається кальвінізмом, або реформатською теологією. Але на той час (а це був 1992 рік) в Україні та на усьому пострадянському просторі ще не було реформатських церков, про які я міг би дізнатися. Лише в 1997 році я познайомився з Володимиром Лоцмановим, який також сповідував реформатське богослів’я.

Мене запросили в Рівне працювати в християнській благодійній організації “Надія – людям”, яка була одночасно і церквою, і місією, при якій я мав можливість розпочати Біблійну школу. Я побачив, що місцевим євангельським віруючим була вкрай потрібна освіта, адже невігластва в розумінні й трактуванні біблійних істин вистачало. Треба особливо відзначити доволі високий рівень викладання, майже на рівні семінарії, в цій школі.

Викладав я там, зрозуміло, реформатську теологію. Також і запрошував до викладацької роботи вчителів з відповідними поглядами, маючи таке бачення, що завдяки роботі школи, нова деномінація — Асоціація Місіонерських Церков Євангельських Християн (АМЦЄХУ), яка була створена завдяки роботі декількох місій, також стане реформатською. Церкви цього союзу направляли до нашої школи студентів. Коли вони, після закінчення навчання, поверталися до своїх громад (а ми давали випускникам завдання передавати знання далі), то в них часто розпочиналися конфлікти в їхніх церквах. Але школа була популярною і потроху зростала. Її почала підтримувати Пресвітеріанська Церква Америки (ПЦА, РСА).

Тим часом, у мене виник конфлікт з керівництвом організації, в який я працював, і мені довелося звільнитися. Також звільнилися двоє інших співробітників Біблійної школи — Павло Шевчук і Сергій Гузюк. Тоді ми, поміркувавши, зрозуміли, що нас вже більше не влаштовує традиція і теологія нашої баптистської церкви “Община Доброго Пастиря“. Натомість, разом з членами трьох наших родин, ми заснували нову громаду — “Рівненська Біблійна Церква”, яка через десять років була перейменована на Реформатську церкву “Христа Спасителя”.

“Рівненська Біблійна церква”, 2016 рік

Павло Шевчук: «Нашу громаду було засновано в 2003 році. Ідея її утворення виникла у групи членів баптистської церкви, яка теж знаходиться в Рівному. Це не було пов’язано з іншими реформатськими громадами міста. Засновники цих церков не брали участь і не хотіли долучитися до новоутвореної спільноти. Це був, скоріше, пошук власної ідентичності та відповідей на важливі питання. Перебуваючи в баптистській громаді, люди просто усвідомили, що не поділяють вчення та бачення розвитку церкви.

Об’єктивні причини дали змогу заснувати окрему громаду, де з’явилася можливість реалізувати бачення — відродити класичну реформатську теологію і богослужіння. Це потребувало багато років і багато зусиль. Ми проводили безліч заходів, щоб підготувати та навчити служителів і вірян, дорослих і дітей, аби вони усвідомили те, що саме лежить в основі вчення нашої церкви. На жаль, не всі засновники трималися цього бачення, тому церкву їм довелося згодом покинути церкву.

-Як ваша церква розвивалася? Які форми служіння ви для цього використовували?

Олександр Орлов-Кощавка: «Перебуваючи в баптистській громаді, ми побачили, що традиційний для неї формат служіння – це теж свого роду літургія, але вона не була заснована на Святому Письмі.  Я та Павло Шевчук зійшлися на тому, що нам потрібна більш традиційна літургія, бо реформатські церкви від свого початку були літургійними. Ми цим цікавилися і намагалися імплементувати таку форму в життя громади. Це викликало певний спротив та навіть розкол, проте ми розуміли, що літургія повинна бути цілісною, як ми бачили це в Святому Письмі: ми з’являємося перед Богом, але ми, як учасники Завіту, не можемо перед Ним стояти без покаяння та прощення. Наступне – Бог нас наставляє через Слово, на яке ми відповідаємо Символом Віри. Після цього настає час для настанови в проповіді – і нашої відповіді на неї пожертвами. Кульмінацією літургійного богослужіння є Святе Причастя, за яким слідують благословення та відпуст — віряни йдуть преображати світ».

Юрій Ліщинський: «Якщо говорити про соціальне служіння, то в нас також відбулася певна Реформація. Ми не ставили питання того, щоб в церкві було якесь окреме служіння: музичне, соціальне і таке інше. Ми розуміли, що служіння — це є саме життя віруючого. Будь-який член церкви, коли він працює, заробляє, жертвує – є учасником соціального служіння, бо ми ці кошти використовуємо для того, щоб допомагати іншим. Тим не менше, були і конкретні проекти. Наприклад, служіння безхатькам».

Олександр Орлов-Кощавка: «Два роки ми відвідували центр допомоги безхатькам. Допомагали їм повернутися до гідного життя, відновити документи, знайти роботу і таке інше. На це йшли кошти, які були зібрані членами громади — в нас не було спонсорських коштів.

Ми також займалися тим, що влаштовували медичні акції — запрошували лікарів зі Сполучених Штатів і з України, організовували команду, яка служила в певному місті. Це відбувалося в Рівному, в Івано-Франківську, де ми були зацікавлені в створенні дочірньої церкви, в Дунаївцях Хмельницької області. Останній раз ми таку акцію проводили в Петродолинському та Новоградківці в 2019 році разом з місцевими лютеранськими громадами.

Медична акція в Івано-Франківську, 2017 рік

Двоє учнів Біблійної школи з Івано-Франківська також вирішили розпочати реформатську церкву в Їхньому місті, і тому наша церква докладала зусиль для започаткування реформатської церкви в Івано-Франківську. Служіння було розпочато після того, як під час однієї з медичних акцій ми відвідали центр тимчасового утримання для неповнолітніх. Ми знайшли порозуміння з керівництвом цього центру, представник якого заявив: “Якщо ми не будемо будувати церкви для цих дітей, нам доведеться будувати для них в’язниці”. Так розпочав свою роботу дитячий центр “Назарет”.

Юрій Ліщинський: «Ми у різний спосіб підтримували служіння дитячого центру “Назарет” та реформатської церкви “Святої Трійці” в Івано-Франківську. Організовували табори, походи, міжнародні молодіжні конференції. Зараз диякон нашої церкви Олександр Орлов-Кощавка-молодший постійно там служить. Також ми брали учать в заснуванні християнської школи “Світло” в Рівному, і про це може більше розповісти її директор – пастор Сергій Терентьєв.

-Як ви стали частиною Спільноти Реформатських Євангелічних Церков?

Олександр Орлов-Кощавка: «З самого початку нам було зрозуміло, що незалежна реформатська церква — це оксюморон. Це не відповідає реформатському баченню. Я ретельно шукав деномінацію, до якої б ми могли приєднатися. На той момент в Україні існували Українська Євангельська Реформатська Церквата Євангельська Реформатська Пресвітеріанська Церква.  Але нас не влаштовувало те, як ці церкви були організовані, зокрема, бентежив дуже великий вплив закордонних місій на теологію і адміністративні питання. Тому ми продовжили пошуки і дізналися про існування Спільноти (на той час — Конфедерації) Реформатських Євангелічних Церков.

Знайомство розпочалося з того, що в Санкт-Петербурзі була заснована реформатська семінарія, куди вступив один з наших парафіян Сергій Мацюк, і про яку дізнався з інтернету. Він дуже добре навчався, і керівництво семінарії забажало ближче познайомитися з церквою, яка його туди направила. В 2006 році до Санкт-Петербургу поїхали двоє служителів з нашої громади, а наступного року я вже поїхав туди в складі великої делегації з України, де познайомився з викладачами і представниками деномінації: зокрема, Джеймсом Джорданом і Юстом Ніксоном.

В 2009 році в мене була можливість бути гостем Ради СРЄЦ в США, але через певні непорозуміння стосунки в нас спочатку не склалися. Наступного року до Рівного приїхав пастор громади СРЄЦ з Вроцлава – Богуміл Ярмулак і допоміг знайти порозуміння. Тоді наша громада подала заявку на вступ до деномінації, і була прийнята туди першою з українських церков».

Стоять зліва направо: Павло Шевчук, Сергій Сторожук, Ігор Ліщінський (пресвітер церкви Святої Трійці в Івано-Франківську)
Сидять зліва направо: пресвітер Реформатської церкви “Божий Завіт” Сергій Терентьєв, Олександр Орлов-Кощавка, Юрій Ліщинський.

Юрій Ліщинський: «Я прийшов у церкву “Христа Спасителя” трохи пізніше і не був свідком перших етапів, проте я брав активну участь в перекладі документів СРЄЦ. Коли я перекладав, то мені одразу впало в очі те, що велику роль у будуванні спільноти відіграють стосунки, і є навіть механізми, завдяки яким рішення в Спільноті приймаються відповідним чином; завдяки яким по-біблійному вирішуються питання дисципліни. Була зрозуміла система, куди можна пожалітися, коли є якійсь проблеми всередині церкви. В цьому Спільнота була чимось новим для мене — я ніде до цього не бачив подібного принципу і подібних стосунків».

Олександр Орлов-Кощавка: «Я також був дуже здивований, що документи Спільноти були створені немов би за нашої участі, настільки вони відповідали нашим очікуванням. Ми намагалися зробити церкву такою, де керівництво буде підзвітним громаді, а не навпаки. Дивовижним чином ці питання в СРЄЦ були врегульовані.

До того ж, в деномінації було дуже широко представлене класичне протестантське богослів’я: 40 віросповідальних документів. Обговорювалося також включення до нього Аугсбурзького віросповідання. Це відіграло свою роль, тому що на той час один з пасторів нашої церкви був баптистом, а в СРЄЦ це було дозволено. Але, на жаль, через питання літургії він згодом покинув церкву з групою інших віруючих. Власне, з 2009 року, ми остаточно стали літургійною церквою».

-Як відбулося ваше знайомство з НЄЛЦУ і який плід воно принесло в життя вашої церкви?

Олександр Орлов-Кощавка: «З НЄЛЦУ ми познайомилися в 2016 році, коли на одну з наших спільних зустрічей в Миколаєві, а на той час в СРЄЦ було вже декілька церков з України, разом з Олександром Павлюком, пастором реформатської церкви в Дунаївцях, приїхав пастор Ігор Шемігон. Весною наступного року в Києві ми познайомилися з іншими служителями НЄЛЦУ. В нас була конференція з Пітером Лайтхартом, після якої ми відвідали конференцію НЄЛЦУ для служителів та голів Рад громад. Це був важкий час для НЄЛЦУ, але вже тоді був намір бути разом. Наступним кроком було спільне святкування 500-річчя Реформації в Дунаївцях, де в нас відбулася цікава дискусія щодо різниці лютеранського і реформатського розуміння доктрини передвизначення».

Перша спільна зустріч служителів СРЄЦ і НЄЛЦУ в Києві, 2016 рік

Юрій Ліщинський: «Процес був довгий. Ми відвідували один одного, проповідували в лютеранських церквах і чули проповіді лютеранських пасторів в наших громадах, брали участь у спільних конференціях. Ми спільно провели медичну акцію в Одеській області. Я б сказав, що все зроблене є гарним початком задля майбутнього: щоб ми могли реалізувати ідеї в служінні завдяки співпраці з НЄЛЦУ».

Олександр Орлов-Кощавка: «Для нас було дуже важливим те, що в обличчі НЄЛЦУ ми знайшли протестантів, в яких було схоже бачення церкви, історична літургія, і головне – традиційна протестантська теологія і практика. Нас дуже збагатили спільні конференції, спілкування зі служителями, навчання музикантів.

Наша церква, за проханням пастора Олександра Гросса, стала опікуватися дитячою групою «Джерело» в Луцьку і тими людьми, які з різних причин були змушені покинути місцеву лютеранську громаду (яка досі контролюється людьми, пов’язаними з Сергієм Машевським — прим. Олександр Жакун). Декілька разів ми їх відвідували».

Юрій Ліщинський: «Один з випускників Біблійної школи через війну і окупацію Херсонщини переїхав із селища Чаплинка, біля адміністративного кордону з Кримом, і доєднався до нашої громади. Нові люди часто привносять свіжий погляд і нові ідеї. У своєму селищі він організовував «Клуб мандрівників» для дітей 9-18 років. Модель цього Клубу ми вирішили реалізувати в Рівному. Завдяки підтримці НЄЛЦУ цю ідею вдалося реалізувати, а 7 липня відбулася вже третя зустріч Клубу».

Олександр Орлов-Кощавка: «Реформатська церква ніколи не стояла осторонь по відношенню до  питань держави, суспільства та ставлення до війни. Відтак наша деномінація в Україні з початком війни в 2014 році, реагувала на виклики, що з’явилися. Ми активно були залучені до міжконфесійного проекту «Християнська служба порятунку», де служили католики, харизмати і реформати. Разом з ними ми служили людям в «сірій зоні», між позиціями сторін. Звісно, з початку повномасштабного вторгнення, це вже втратило актуальність. Проте зараз ми виконуємо служіння в корпусі військових капеланів “Християнської служби порятунку”.

На початку повномасштабної агресії в мене був шок і не було розуміння, що робити. І перші дні ми були зайняті допомогою членам церкви та іншим людям з евакуацією. Нам у цьому дуже допомогли церкви СРЄЦ, розташовані в Європі. Ми направляли туди людей, які виїжджали з країни, бо був великий страх, що російські війська швидко дістануться до нашого регіону. Тому ми намагалися евакуювати жінок та діточок».

Юрій Ліщинський: «Ще під час Майдану 2013-14 років ми написали заяву з тим, щоб висвітлити свою позицію. Але з початком вторгнення я відчув шок. Якесь усвідомлення почало приходити пізніше. Не дивлячись на те, що війна триває вже 8 років, несподіваність обставин, в яких опинилася країна сьогодні, змусила замислитися в першу чергу про безпеку. В перші три дні я намагався евакуювати своїх рідних. Але оскільки в нашому регіоні не проводилося активних бойових дій, нашій церкві не довелося приймати екстремальних рішень. В неділю, 27 лютого, ми зібралися на богослужіння.

Ми одразу намагалися реагувати на потреби людей, що виникали. Щось виходило, щось – ні. Олександр Олександрович та Павло Сергійович (Шевчук) приймав в себе вдома біженців з Харкова і інших місць – тих, що їхали за кордон. Члени нашої церкви на волонтерських засадах брали участь в заходах громадянської оборони, наприклад розчищали бомбосховища, деякі вступили до лав Збройних Сил України та територіальної оборони».

Олександр Орлов-Кощавка: «За нашого сприяння приїхав лікар зі США. Мої знайомі зі Сполучених Штатів одразу, як стало відомо про агресію, запитали, як і чим вони можуть допомогти. Вони рекомендували звернутися за допомогою до лікаря Деніела Дулітла. Він є лікарем з великим досвідом роботи з кульовими пораненнями, тренований з тактичної медицини за стандартами НАТО. І він не злякався поїхати в Україну, навіть був готовий до служіння на лінії фронту. Він приїхав і став допомагати в закладах МОЗ та приймав участь в навчанні військових тактичній медицині. За сприяння Деніела ми привезли зі США 3000 турнікетів та 250 тактичних аптечок, які безпосередньо доставлялися на передову. Гроші на це були зібрані церквами нашої деномінації в Північній Америці.

Деніел Дулітл (справа) і його син Алден передають медичний вантаж

Але зараз в найскрутнішому становищі опинилася громада СРЄЦ в Миколаєві. Ми намагаємося надавати їм всіляку допомогу, перш за все – продуктами харчування. Ту допомогу, яку було спрямовано до нашої церкви завдяки співпраці з НЄЛЦУ, а це три великі вантажі, які придбали за кошти, зібрані західними лютеранськими церквами, ми вирішили направити до Миколаєва.

Інший напрям – допомога військовим. В нас є «підопічні» підрозділи, які ми, у міру можливостей, забезпечуємо харчами і засобами гігієни».

-Який новий досвід ви отримали під час війни і чим би хотіли поділитися з нашими читачами?

Юрій Ліщинський: «Я не думаю, що я отримав якійсь новий духовний досвід. Скоріше, дещо зі старого поглибилося та закріпилося, а дещо – навпаки відпало. Наприклад, в мене з’явилося розуміння, що треба бути гнучким в своїх планах. В критичних обставинах набагато важливішою є здатність швидше міняти плани, аніж чітко їх дотримуватися. В цьому нема нічого «супердуховного», але війна ставить в такі обставини, в яких доводиться вчитися, дивитися по-новому на речі та робити щось у інакший спосіб.

Допомога служінню громаді СРЄЦ в Миколаєві

Я переоцінив важливість спілкування. Через вимушене розлучення з родиною я відчував самотність, тому дуже великою підтримкою стало спілкування з друзями. Я почав цінувати ті речі в спілкуванні, які мав, і яких зараз не вистачає. Став приділяти цьому більше значення.  Те, що ти сам відчуваєш, вчить по-іншому ставитися до людей, до їх випробувань, не бути до них байдужим».

Олександр Орлов-Кощавка: «Я ствердився в доктрині історичних протестантів, яка проголошує, що Господь царює. Під час війни вона демонструє свою значимість. А ще – безсмертна праця Мартіна Лютера «Рабство волі» під час війни актуальна як ніколи. Ми бачимо, що люди, як раби, стають на сторону зла. Без дії Святого Духу, без ініціативи Господа – люди є рабами зла, і нічого не можуть із цим зробити»