Коли поснідали, каже Ісус Симонові – Петрові: Симоне Іванин, чи любиш мене більше від цих? Каже йому: Так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе. Каже йому: Паси мої ягнята. Каже йому знову вдруге: Симоне Іванин, чи любиш мене? Каже йому: Так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе. Каже йому: Паси вівці мої. Каже йому втретє: Симоне Іванин, чи любиш мене? Засмутився Петро, що запитав його втретє: Чи любиш мене? – і каже йому: Господи, ти все знаєш; ти знаєш, що люблю тебе. Каже йому Ісус: Паси вівці мої. Щиру правду, щиру кажу тобі, коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; коли ж постарієш, простягнеш свої руки й інший тебе підпереже та поведе, куди не захочеш. Сказав це, знаючи, якою смертю той прославить Бога. Сказавши це, звелів йому: Іди за мною. (Євангеліє від Iвана 21:15-19)

Photo by Biegun Wschodni on Unsplash

Дорогі християни! Цієї неділі, яка називається «Милосердя Господнє», церква звертає наш погляд на 21 главу Євангелія від Івана. Як свідчить Іван, у ній описано третє явище Господа після Свого воскресіння. Нас має дивувати простота і приземленість явлення Господа Своїм учням. Особливо яскраво ця простота описана у цьому третьому явищі. Учні, на чолі з Петром, ловили рибу на Тиверіадському озері.

Вони ловили рибу всю ніч, але нічого не змогли зловити. Ми повинні спробувати це уявити, як би ми себе відчували, якби всю ніч працювали заради харчування, але наша праця виявилася б безрезультатною? Швидше за все, ми були б не лише дуже втомленими, а й дуже засмученими. І ось Господь вранці являеться до втомлених і засмучених учнів. Як же Він з’явився? Чи з’явився Він їм у славі? Чи Він сказав їм: «Де ваша віра, що після того, як Я з’явився вам двічі, і ви прийняли Духа Святого і вже повинні вміти наказувати горам рухатися, а ви не можете навіть наказати рибі, щоб вона запливла у ваші тенета?». Чомусь Господь, який навчав Своїх учнів вірі і дарував їм Святого Духа, ні в чому їх не дорікає. Він не каже: «Скільки Я можу вас терпіти, народ упертий, що ви досі не віруєте. Як треба?».

І це має дивувати сучасних християн, які зосереджені на дарах та благословеннях Нового Заповіту. За уявленнями багатьох сучасних християн, якщо людина сповнена Святого Духа, то вона має бути здатна творити дива. А якщо християнин цього не може, значить, у нього мало віри.

Але ось апостоли не змогли нічого впіймати, і Господь не з’явився їм у славі, щоб простягти на них Свою руку з благословенням сили і сказати: «Бачите, яка сила Духа: коли сходить на вас благодать, то у вас зникає голод, і ви можете сорок днів і ночей йти невтомно. Коли сходить на вас благодать, ви чуєте ангельську музику і приймаєте небесну радість, і весь смуток йде в ту саму мить, і вам не потрібно турбуватись про земні проблеми, бо вони ніщо».

Як же Господь являеться Своїм втомленим та засмученим учням? Він являеться їм як людина, що запитує їх про проблеми та благословляє, щоб вони зробили нову спробу. Учні відчувають серцем, що це потрібно зробити, і вони знову закидають тенета та ловлять рибу з надлишком. Вони не ловлять у свої тенета скриню з золотом. Апостоли не ловлять осетрів, не ловлять сомів, але вони ловлять саме ту рибу, заради якої вони там перебувають. Апостоли виявили віру і послух ще до того, як спізнали у цій людині свого Господа. Тому що Дух Святий у їхніх серцях вже діяв і вони вже жили вірою. Тому, коли вони почули слово Христа, відразу впізнали це слово своїм духом. І ми тепер це розуміємо, тому що: «Віра від слухання, а слухання від слова Божого».

Що ж далі робить Господь? Він розпалює вогонь, готує рибу та хліб для Своїх учнів, щоб нагодувати їх. Господь благословляє Своїх учнів і втішає їх простими земними речами: вони голодні, Він нагодував їх, вони стурбовані, Він заспокоїв їх. Зараз можна почути, як християни у важких обставинах і випробуваннях пропонують сподіватися надприродніх Божих див, і бачать саме в цьому суть християнської віри. Але Сам Господь навчає нас, що на землі ми потребуємо природньої підтримки, та природньої втіхи. Звичайно, у тяжких випробуваннях віра та надія підтримують нас. Нас підтримує надія на Царство Небесне, яке Бог обіцяв нам, нас підтримує надія, що Бог «у випробуваннях дасть нам полегшення, щоб ми могли перенести».

І саме так все і відбувається. Нашої надії ніхто не відніме у нас, щоб не відбулося. Якщо християнин і гине (що це зараз і відбувається в дні війни), то він «населяється у Господа», якщо ж він отримує допомогу, то найчастіше вона є через оточуючих людей. І ми отримуємо підтримку саме в тому, чого ми зараз найбільше потребуємо.

Але ця історія не про просту, природну потребу всіх Апостолів у їжі та відпочинку. Ця історія про Апостола Петра, який зберігав у своєму серці рану від «зради» Господа. Він обіцяв бути вірним, але тричі від Нього відрікся. І хоча Господь вже благословив усіх Апостолів і Петра в тому числі, але в очевидь, що Петро вже не відчував колишню впевненість у собі.

І ось Господь починає питати Петра, чи любить він Його. Спочатку Ісус запитує, чи Петро любить більше, ніж інші апостоли. Ісус запитує Петра про любов «агапе», про любов, по-справжньому піднесену. Петро ж смиренно відповідає, що Господь знає, що він любить Його любов’ю «філіо» дружньою, цілком людською, не ідеальною. За це Ісус благословляє Петра служити в Церкві слабким «ягням». Вдруге Ісус запитує Петра, чи любить він Його любов’ю «агапе», але Петро знову відповідає, що він любить Господа любов’ю «філіо» і не сумнівається, що його любов ще не досягла досконалості. Ісус благословляє Петра служити в Церкві сильним – вівцям. Третій раз Ісус запитує Петра, чи любить він Його любов’ю «філія», тоді Петро відповідає: «Так, Господи, я не люблю Тебе більше чи менше, ніж «філіо», я не можу любити Тебе досконало, але моя дружня любов існуе».

Тричі Господь випробував смирення Петра, і тричі Він благословив його. Тому що Господь «гордим противиться, а смиренним дає благодать». Якщо ми хочемо бути благословенні так само, як і Апостол Петро, ​​то маємо навчитися упевненому смиренню в нього. У чому полягає смирення? Звичайно, у «слухняності істині». Коли ворожі ЗМІ намагаються маніпулювати нашою свідомістю, нагнітаючи страх і розпалюючи ненависть, ми повинні пам’ятати про те, що ми є перш за все ні українцями, ні німцями, ні росіянами, а християнами, головою яких є Господь. Тому Йому ми служимо і Його волю виконуємо насамперед. Ми несемо ближнім через своє служіння конкретну допомогу, слова миру та втіхи. Ми завжди зберігаємо в серці Євангеліє, залишаючись народом Божим, незважаючи ні на що.

Господь нехай благословить і збереже наші серця у вірі та любові у Христі Ісусі.

Пастор Владислав Цеханович