«Слово Твоє – світильник для ноги моєї і світло для стежки моєї»
Псалом 119:105
Вступ
Тема проповіді під час війни є надзвичайно складною, адже не існує простого алгоритму чи універсальної схеми, за якою проповідник має будувати свою проповідь у воєнний час. Війна руйнує не лише будинки та міста, але й уявлення людей про безпеку, справедливість і навіть про віру. Саме тому проповідь під час війни не може зводитися лише до повторення готових богословських формул, цитування Отців Церкви, літературної критики біблійного тексту чи звичних моральних настанов.
У цій статті ми спробуємо розглянути кілька аспектів проповіді в умовах війни на прикладі досвіду Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України. Повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації в 2022 році поставило перед християнськими спільнотами України, в тому числі євангелічно-лютеранськими, чимало нових викликів: масова евакуація людей, фактичне руйнування церковних спільнот, значне збільшення обсягів гуманітарного служіння, страх смерті та втрати близьких, позбавлення власної домівки, пошук себе на новому місці, загальна військова мобілізація, ненависть до ворога, який несе смерть і руйнацію, психічна втома та духовна криза. Це далеко не повний перелік випробувань, які постали перед служителями Церкви. Варто зазначити, що частини цих потрясінь українці зазнали ще у 2014 році – на початку російсько-української війни, але тоді вони ще не набули настільки масового характеру.
Тема проповіді під час війни виходить далеко за межі короткої статті, потребуючи глибокого богословського й пастирського осмислення. Проте навіть короткий аналіз дозволяє побачити, наскільки важливим є Боже Слово для людини, що живе в епіцентрі воєнних потрясінь і суспільної кризи.
- Проповідь. Слово людини і Бога
«Істинний скарб Церкви – це пресвяте Євангеліє про славу і благодать Бога» 62/95 теза
В євангелічно-лютеранській традиції проповідь відіграє надзвичайно важливу роль. Вона є одним з двох ключових пунктів Богослужіння, тому вимагає до себе шанобливого ставлення, а також серйозної підготовки з боку проповідника. Особа проповідника так само має ключове значення для проповіді. На цьому аспекті ми зупинимось дещо пізніше.
Водночас проповідь не є звичайною публічною промовою. Вона не повинна зводитися до повторення патріотичних гасел чи слугувати інструментом побудови державної ідеології, навіть якщо остання видається нам доброю і правильною. Проповідь безпосередньо пов’язана з особою Бога і дією Святого Духа. Саме через цей взаємозв’язок проповідь в лютеранському розумінні стає тим Божим Словом (Solum Verbum), яке змінює серця та життя слухачів. Це коротке теологічне нагадування є важливим для подальшого осмислення теми проповіді під час війни. Місце Бога в цьому допомагає зрозуміти багато аспектів проповіді в умовах кризи.
Людина, яка проповідує, говорить людським голосом, має свої слабкості, страхи та обмеження. Проте Господь діє через це проголошене слово.
Під час війни проповідь стає також публічним свідченням Церкви. Вона звернена не лише до окремої людини, але й до суспільства, яке переживає травму та втрати. Водночас важливо не переоцінювати роль Церкви в секулярному суспільстві, її авторитет та можливості впливу на суспільні процеси. Церква не покликана замінити державу чи громадянське суспільство, але покликана до проповіді Божого Слова посеред хаосу війни.
Під час війни сприйняття проповіді та богослужіння часто стає значно глибшим і емоційнішим. Люди інакше слухають біблійні тексти, молитви та слова благословення. У багатьох випадках сам факт продовження богослужіння як ритуалу та способу відтворення якогось звичного порядку речей, навіть під звуки сирен чи після обстрілів, є важливим аспектом духовної підтримки людини.
- Війна та духовна криза
Існує досить поширений міф, що страждання автоматично наближає людину до Бога, але це не так. Криза чи навіть загроза життю не поглиблює сама по собі нашої духовності. Безперечно, є люди, які в момент кризи звертаються до духовності – в пошуку опори та підтримки. Для них молитва, вивчення Писання і церковна спільнота стають безпечним місцем. Водночас є чимала кількість людей, що, навпаки, переживають духовне спустошення та розчарування у релігійній практиці. Найчастіше це стається через руйнування власних уявлень про особу Бога та про віру. Часто вони не витримують конфронтації з суровою реальністю війни. Багато добрих речей, які раніше мотивували людей приходити до церкви, наприклад – любов до музики, захоплення церковною естетикою, зацікавленість історичними дослідженнями чи звичне спілкування за кавою після богослужіння для більшості людей не є тим, що може допомогти впоратися з шоком від війни. Війна ставить перед людиною важкі питання про життя і смерть, і вони потребують відповіді. Досить часто саме під час війни відбувається переоцінка цінностей та зміна способу життя.
Відома фраза «в окопах немає атеїстів», яку часто можна почути в контексті війни, є досить маніпулятивною. Вона спрощує складний духовний досвід людей і в певному сенсі «романтизує» християнське благовістя під час війни. Військовий чи цивільна особа можуть молитися або читати Писання в момент страху, але це ще не означає, що людина стає відкритою до Божої благодаті та прагне пізнати особу Спасителя Христа.
Так само небезпечно вважати всіх людей, які приходять за гуманітарною допомогою, новонаверненими членами християнської спільноти, навіть якщо люди з ввічливості слухають проповідника під час роздачі гуманітарної допомоги, або через страх, що можуть бути позбавлені цієї допомоги. Фотографії наповнених залів ще не свідчать про те, що люди під час війни приходять туди саме в пошуках Бога.
Під час війни значно зростає спокуса шукати «особливі молитви», магічні формули або швидкі духовні рішення, які б приносили полегшення та відволікали від важкої реальності війни. Це досить поширене явище серед людей, які й раніше намагалися уникати неприємних та суперечливих тем або до останнього ігнорували саму загрозу війни. Навіть після початку бойових дій та в умовах наближення фронту віра в прості рішення часто залишається дуже популярною. Люди можуть очікувати від проповідника своєрідного «магічного заспокоєння» або навіть «пророцтв» про швидкий мир. Саме тому популізм, особливо в проповіді, є доволі небезпечним явищем. Створюючи ілюзію реальності, він може нести не лише духовну, але й цілком реальну фізичну загрозу для життя людини.
- Спільнота під час війни
«Церква – це зібрання усіх віруючих, серед яких Євангеліє проповідується у його чистоті» (СА VII)
Християнська спільнота під час війни є дуже неоднорідною. Одні втратили дім, інші – близьких. Хтось служить у війську, а хтось роками не виходить з дому через страх мобілізації. Хтось пережив окупацію, а хтось будує своє життя наново далеко від лінії фронту. Одна й та сама громада може об’єднувати людей, які перебувають на різних етапах переживання травми. На жаль, члени християнської спільноти не завжди відкритті одне до одного, тому в розмовах про страждання і травми часто бракує емпатії та взаєморозуміння.
Після початку повномасштабного вторгнення значна частина українського суспільства проходила усі етапи переживання кризи – гнів, заперечення, торг, прийняття. Проте ці процеси у кожної людини відбуваються в індивідуальний спосіб та в неоднаковий час. Відповідно й очікування від проповіді можуть бути дуже різними.
Перед обличчям війни багато людей переживали глибоке особисте безсилля. Особливо важким це відчуття було для активних людей, зокрема й для частини служителів Церкви, які прагнули віддати більше, ніж мали. Спочатку це навіть мало позитивний ефект в налагодженні дияконійної праці та кризової допомоги, але з часом часто призводило до вигорання та втоми.
Повітряні тривоги, атаки ракет і дронів, вибухи з часом перестають викликати настільки сильні емоційні реакції, як на початку війни, але їх руйнівний вплив нікуди не зникає. Це проявляється і під час богослужінь, коли люди постійно стежать за напрямком польоту ракет чи дронів, або хвилюються за своїх близьких, яких немає поруч. Парадоксально, але іноді батьки чи родичі не готові відпускати своїх близьких в подорож до більш безпечного міста, навіть мешкаючи поблизу лінії фронту, у більш загрозливій зоні. В таких обставинах у людській уяві власний дім починає сприйматися як фортеця саме завдяки тому, що близькі люди поряд.
Страх залишається одним із найпоширеніших викликів, з яким стикається людина протягом усього часу переживання воєнних дій. Люди, навіть у християнській спільноті, не завжди знають, що з ним робити. Тривале перебування під гнітом страху впливає на людину – її психіку, тіло та духовний стан.
Для протестантських громад існує також додатковий вимір російсько-української війни — релігійний. На окупованих російськими військами територіях протестантські громади зазнавали переслідувань, втрачали будівлі або були змушені припинити служіння. Тому проповідь не може ігнорувати реальність загрози для самої Церкви.
Потреба в проповіді під час війни в християнській спільноті не є академічною чи естетичною. Вона є екзистенційною. Війна вириває людину зі звичного життя і ставить її – часто навіть проти волі – перед питаннями життя і смерті.
- Проповідник і його особисті переживання
«Ніхто в Церкві не повинен навчати чи проповідувати, а чи здійснювати Таїнства без постійного покликання». (СА XIV)
Особа проповідника та його особисті переживання є надзвичайно важливими для розуміння проповіді під час війни. Окрім освітніх компетенцій і вміння публічно проголошувати промову, важливу роль у цьому відіграють його власний духовний стан та особистий приклад. У часи кризи це часто стає навіть важливішим, ніж власне ораторська майстерність.
Війна засвідчила, що добрі богословські коментарі самі по собі вже не задовольняють людей. Проповідник, який раніше міг приховувати власну внутрішню порожнечу за чужими думками з класичних коментарів до біблійних книг, критичною екзегезою чи суспільною активністю, у момент серйозної кризи змушений шукати глибший, а конкретно – екзистенційний вимір духовності. Подібний досвід описаний у книзі шведського єпископа Бу Йертса «Молот Божий», де молодий пастор перед обличчям смерті та глибокої духовної кризи парафіянина раптом усвідомлює власну безпорадність і відсутність справжнього духовного досвіду. Неможливо допомагати іншим людям шукати відповіді на питання життя і смерті, якщо сам проповідник уникає молитви, духовної боротьби та чесної зустрічі з Богом.
Водночас важливо пам’ятати, що проповідник залишається звичайною людиною та християнином. Він так само переживає страх, навіть якщо не завжди може це відкрито визнати. Він також може відчувати втому, проходити через особисті втрати та сумніви. Нерідко під час війни проповідник стоїть перед громадою після безсонної ночі через обстріли або після звістки про смерть знайомих. Його власна історія та духовний досвід можуть або зближувати його зі слухачами, або, навпаки, віддаляти від них.
Попри спорідненість спільних переживань, люди все одно очікують від проповідника духовного лідерства та прикладу того, як проходити через випробовування з вірою. Якщо проповідник живе виключно ненавистю до ворога і постійно повертається до цього у своїх проповідях, це навряд чи допоможе громаді знайти надію та підтримку в Божому Слові. У такому випадку сам проповідник потребує Божого зцілення, перш ніж зможе свідчити про нього іншим.
Проте й заперечення гніву та ненависті може бути не менш небезпечним. Коли від людей очікують лише «правильних» духовних фраз і забороняють чесно говорити про власний біль, це може породжувати в частини парафіян відчуття внутрішньої меншовартості або духовної неспроможності. В цьому випадку християнин починає соромитись власних емоцій та приховувати справжні переживання, або навіть залишити громаду через лицемірство служителя.
Саме тому для проповідника надзвичайно важливо бути поруч із людьми, яким він проповідує. Поділяти з ними не лише радість, але й страх, втому, смуток і невизначеність. Спільне переживання кризи допомагає будувати справжні мости довіри між проповідником і громадою.
Особистість проповідника та його духовний досвід мають значний вплив на проповідь. Водночас саме ця сфера залишається простором, у якому людина може змінюватися та духовно зростати завдяки Божій благодаті. Ключовим питанням у служінні Слова є особисті взаємини проповідника з Богом, адже саме Господь у Христі зцілює наші рани та дарує мудрість для благовістя. Господь є Тим, Хто кличе на служіння, і водночас Тим, Хто завжди залишається поруч із нами.
- Проповідь надії посеред страждань
«Проте ми носимо цей скарб у глиняних горщиках, щоб надмірність сили була від Бога, а не від нас». 2Коринтян 4:7
Під час війни слова апостола Павла про скарб у глиняних горщиках набувають особливого значення. Факт людської крихкості та смертності вже не є чимось абстрактним. Він стає досвідом щоденного життя: знищені артилерією та бомбами міста, хвилини мовчання, що нагадують про полеглих захисників, повітряні тривоги та вибухи, втрати близьких та страх перед невизначеним майбутнім. Що в такий ситуації говорити під час проповіді? Де шукати надію та втіху? Чи надія, заснована на Христі, може знову стати силою церковної спільноти?
В посланні до Галатів апостол Павло досить радикально критикує своїх слухачів, називаючи їх немудрими чи навіть дурними. В певному сенсі пошуки християнами надії поза своєю вірою та Христом приводять нас в те саме місце.
Надія, заснована на вірі в силу лідера, або побудована на позитивному прогнозі чи відчутті емоційного піднесення, неодмінно призведе до розчарування. Проповідь надії посеред страждань повертає нас до початку – до Христа. В Ньому ми відкриваємо для себе реальність неймовірної любові Бога до людей. Любові, яка набуває особливої цінності в часи, коли ворог, через ненависть до твого народу, хоче стерти тебе з лиця землі. Божа любов нагадує також про те, що Він поруч навіть в найтемнішу годину. Що важливо, розповідь про Божу любов у проповіді має бути тим, що резонує з духовним досвідом самого проповідника. Для того, щоб полюбити, спочатку потрібно відкрити серце до Божої любові. Іншими словами, така проповідь вплине на слухача значно сильніше, ніж звичайні поверхневі фрази про абстрактну любов, які невдалий проповідник регулярно експлуатує в проповіді, коли не вміє або не хоче працювати з Божим Словом.
Однією з найцінніших, але водночас і найскладніших тем під час війни є тема самопожертви. Незважаючи на те, що християни постійно чують про жертву Христа, а у лютеран постійно згадується теологія хреста, це не завжди має практичний вимір. Культура споживання, в якій найважливішим є я та мої інтереси чи мої близькі, є набагато привабливішою, ніж історія про служіння і самопожертву. Іноді під час обговорення цих тем в церкві на біблійних заняттях можна почути: «я не дурень, щоб мене використали в служінні». Страх і відсутність довіри є одним з багатьох аспектів культури споживання. Вона є досить стійкою навіть під час війни.
Однією з важливих тем на початку повномасштабного вторгнення в деяких християнських спільнотах стали також так звані «псалми прокляття». Зазвичай у мирний час ці тексти викликають дискомфорт у багатьох християн, але під час війни деякі люди бачать у них відображення власних переживань. Людина, яка втратила свій дім або близьку людину, може знаходити в цих псалмах чесну мову болю та крику до Бога. Псалми вчать нас приносити свій гнів та біль до Бога, а не перетворювати його на культ насильства та помсти. Добре, коли церковна громада є місцем, де можна висловити свій біль для того, аби далі отримати Боже зцілення.
Цінним досвідом під час війни було вивчення Книги Плачу Єремії та глибше пізнання історичного біблійного фону, де Ізраїль перебуває під окупацією та зазнає насильства. Близькість біблійного тексту до сучасної ситуації робить Боже Слово ще бажанішим для слухачів.
З темами прощення, милосердя до ворогів і примирення потрібно обходитися дуже обережно. Примушувати травмовану людину до передчасного «примирення» означає завдавати їй додаткових страждань. В такій ситуації проповідник стає не тим, хто проповідує Божу справедливість та зцілення, а швидше, тим, хто насилує волю слухача. Така позиція нерідко є наслідком відсутності емпатії до постраждалих, або ж – бажанням уникнути небажаної теми насильства, якнайшвидше прибравши її з поля зору слухачів. В цьому разі людина, що змушує до такого прощення і примирення, сама стає агресором.
Говорячи про прощення, неможливо не зачіпати тему Божої справедливості та суду. Милосердя не може відкидати справедливість та відповідальність за скоєний злочин. Проповідь повинна містити обидві правди.
Христос є основою надії саме тому, що Сам увійшов у серцевину людського страждання. Він став Людиною у всьому, крім гріха. Християнська надія – це не техніка позитивного мислення, яка дозволяє ігнорувати реальність. Вона постає з Христа – розіп’ятого і воскреслого. Теологія хреста вчить, що Бог являє Себе там, де людина найменше очікує Його побачити: у безсиллі, у стражданні, у хресті. Саме тому Церква може говорити про надію, не заперечуючи сліз. Саме тому вона може говорити про майбутнє, не фальсифікуючи сьогодення.
Проповідь надії посеред страждань — це не втеча від реальності, а принесення Божого світла в темряву страждання. Вона дає місце плачу та смуткові, не виправдовує ненависть та помсту, не обіцяє дешевої благодаті, не служить політичній пропаганді й не змушує до духовно нечесного примирення. Завдання євангелічно-лютеранської проповіді – скеровувати людину до Христа, Який чує крик, приймає біль та дарує сили жити далі. Саме така проповідь може бути словом надії під час війни.
Проповідь надії посеред страждань не завжди повинна бути глибоко емоційною, але завжди має скеровувати до Христа.
Висновок
Війна вкотре довела, що самої лише недільної проповіді недостатньо для духовного зростання християн. Люди потребують часу на особисту молитву та пізнання Бога, а також простору для розмови та запитань. Це потрібно не лише парафіянам, але, ймовірно, також проповідникові. У багатьох громадах Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України саме такі, невеликі за чисельністю зустрічі, стали місцем справжньої взаємної духовної підтримки під час війни.
Проповідь під час війни сповнена парадоксів. Вона звучить серед смерті та втрат, але говорить про життя. Вона не заперечує страху і сліз, але дарує надію. Вона не дає простих відповідей, але вказує на Спасителя Христа.
Автор статті – Єпископ Павло Шварц