Фотограф Анатолій Назаренко

Історія людства сповнена війн, криз та катастроф. Ймовірно, не було жодного більш-менш вагомого проміжку часу, під час якого бодай в якомусь далекому куточку світу зовсім не було би бойових дій. Втім, коли приїжджаєш до певних країн, перебуваєш там якийсь час, то інколи приходить думка, що, здається, нарешті, начебто, вдалося досягти миру, що людство от-от сконцентрує свої зусилля на розбудові справжньої цивілізації та вже незабаром почне налагоджувати міжнародні, міжнаціональні та міжособистісні стосунки, але разом з тим, уважно роздивившись навколо себе, розумієш, що це лише чергова ілюзія.

Прикладом цього може бути Європа, де серед багатьох панує думка, що остання війна, в якій брали участь європейські народи, це Друга світова. Звичайно, це облуда, яка має багато «білих плям» і схильна ігнорувати факт безлічі збройних конфліктів у самій Європі, в тому числі, війни на Балканах та участь у військових діях по всьому світові, включаючи різноманітні економічні війни чи експансії, що іноді, самі по собі, призводять до ще більшої руйнації, аніж збройні протистояння.

Переконання або віра в те, що власними силами можна збудувати світ без війни, є досить спокусливим. В певному сенсі, ця ідея чимось подібна до  будівництва Вавилонської вежі. Проєкт, що, начебто,  мав продемонструвати досить високий ступінь цивілізованості людства, та той факт, що воно, начебто, вже майже досягло рівня Бога.

Біблійна історія вавилонської вежі, як і безліч сучасних історій, ілюструє, натомість, не лише подекуди проблематичні та багато в чому ідеалістичні грані  такого переконання (або віри) в теологічній аргументації з перспективи християнства, але також фактичну неспроможність повної та всебічної реалізації подібної життєвої позиції виключно людською силою. Звичайно, як християни, ми покликані бути миротворцями, але в цьому покликанні нам потрібно чітко розуміти, що саме є, власне, нашою відповідальністю, а що може зробити виключно Бог. Інакше ми ризикуємо й надалі створювати ілюзії та утопії, засновані на переоціненні власних сил.

Досвід Церкви під час воєнних дій

Церква, як глобальна спільнота віруючих, має неймовірно багатий та різноманітний досвід переживання війни та гонінь протягом століть. Цей досвід не є виключно героїчною історією чи лише свідченням самопожертви християн, але і демонстрацією трагедії відмови від віри, сумнівів чи, навіть, вчинення звірств – в ім’я власної віри. Одні християни жертвували власним життям, здоров’ям та комфортом заради своєї віри та служіння тим, хто його потребував, в той час як інші розпочинали війни та створювали ідеології за прикладом «руського миру». Одні християни соромляться сьогодні говорити про свою віру в Христа, а інші помирають та зазнають переслідування за неї.

Досвід, який має Церква та церковні спільноти, є в цьому відношенні досить цінним і вагомим. Це не той скарб, який потрібно ховати глибоко всередині, а, скоріше, книга, яку потрібно поширювати серед зацікавлених. Хоча, варто зазначити, що досвід церковної спільноти є набагато ціннішим саме тоді, коли ним намагаються ділитися щиро, не приховуючи неприємних моментів чи власних помилок.

Війна, як уже було зазначено, не є виключно досвідом однієї спільноти чи одного покоління. Це загальнолюдський досвід. А це, у свою чергу, означає, що незважаючи на почасти різні контексти, ми, все ж, можемо взаємно навчатися та ділитися досвідом одне з одним.

До прикладу, на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли в суспільстві були досить поширеними побоювання щодо використання ядерної зброї російськими військами, серед християн України набув популярності есей К. С. Льюїса про життя у ядерну добу.

Самостійно здобутий досвід війни та спричиненої нею кризи впливає також і на сприйняття різноманітних концепцій чи ідей. Прикладом, ідея, що, начебто, шляхом діалогу можна вирішити будь-яку суперечку чи зупинити війну – після повномасштабного вторгнення російських військ, загалом, зазнала краху, але, в той же час, вона й досі має неабияку популярність у Західній Європі.

Досвід же людей, що перебувають в країні, де йдуть бойові дії, дає змогу побачити, що ідея діалогу не є панацеєю. Діалог не працює, коли одна зі сторін його ігнорує, або, попри все, намагається здобути те, що їй не належить, силоміць. В цьому випадку тільки протидія у відповідь, по відношенню до агресора, здатна його зупинити, і колись, в перспективі майбутнього, створити можливості для діалогу.

Підготовка до евакуації і її виклики

Важливим питанням є також те, чи можемо ми підготуватися до війни, використовуючи досвід інших церковних спільнот? В певному сенсі, так. Частина церковних, насамперед протестантських спільнот в Україні, напередодні цієї трагічної дати – 24.02.2022, заздалегідь опрацювали плани евакуації (контактні номери телефонів, місця збору, наявність автобусів чи автомобілів), організували запаси води та продуктів харчування, місця ночівлі для тих, хто їх потребує, і навіть подбали про можливе розміщення людей за кордоном. Це виявилося досить відчутною допомогою не лише для частини парафіян, але і для значно більшої групи людей, що знаходяться поза церковними спільнотами. Таке планування стало можливо завдяки декільком різним факторам, про які піде мова далі. 

По-перше, протестантські громади мають характер досить тісної спільноти. Це суттєво допомагає в спільній організації заходів, а також у разі виникнення якихось потреб. В цьому випадку взаємозв’язок і, відповідно, взаємна допомога будуть функціонувати навіть у випадку, якщо центральне управління церкви перевантажене справами, чи пак, взагалі відсутнє. Ситуація, коли все утримуватиметься на одному служителі чи, виключно, на лідерах, за умов такого тісного співжиття в громаді – унеможливлюється, адже поряд з керівниками завжди є помічники. Звісно, бувають, виключення. Але вони не є правилом. 

По-друге, протестантські і католицькі спільноти об’єктивно завжди мали і мають значно більше контактів за кордоном та в інших конфесіях, що дає змогу оперативно реагувати на виклики щодо евакуації (адже для цього теж потрібні ресурси) і розміщення: як на заході країни, так і за кордоном. 

По-третє, частина християн вже мала попередній досвід реагування на виклики, пов’язані з війною, адже війна в Україні триває з 2014 року. Незважаючи на тогочасний, порівняно менший масштаб війни, аж до подій повномасштабного вторгнення агресора 24 лютого 2022 року, коли частина українського суспільства намагалася ігнорувати присутність війни у власній країні, певна кількість людей все ж таки усвідомлювали можливу небезпеку, а отже, були до цього готовими.

Тож, говорячи про евакуацію людей і плануючи її, потрібно враховувати, що далеко не всі візьмуть у ній участь: чи то пасивну, чи то активну. Частина людей буде вирішувати це питання самостійно. Хтось одразу скористається наданою пропозицією. Багато ж є і таких, хто потребуватиме додаткового часу для прийняття рішення, ретельно зважуючи усі можливі загрози. До того ж, слід розуміти, що вагома кількість людей протягом тривалого часу залишатиметься в місцях бойових дій. Отже, питання евакуації та розміщення насправді є не таким вже простим, як це здається на перший погляд, і вимагає всебічної та ретельної підготовки, а зокрема, й моральної.

Допомагаючи людям, що вже знаходяться в евакуації, та розміщені в різних місцях, потрібно намагатися підсилити їхню особисту відповідальність за себе та усіляко плекати незалежність. Маленькі завдання (допомогти в розміщенні інших, організації побуту, перенесенні вантажів і таке інше) допомагають не тільки зберегти «тонус» і не втратити самостійності й контролю за ситуацією, але вони також позитивно впливають на психічний стан особи. І навпаки, відсутність зайнятості та спілкування значно посилює дію травматичного досвіду і поглиблює відчуття соціальної безпорадності, а в більш далекій перспективі, може навіть стати причиною зловживання алкоголем чи домашнього насильства.

Психологічна і духовна підтримка

Допомагаючи людям подолати кризу перебування у вимушеній евакуації, треба також щиро говорити з ними, зокрема, й про обмеженість ресурсів, аби не створювати додаткових невиправданих очікувань. Паралельно, потрібно враховувати той факт, що частина переселених людей буде потребувати довготривалої допомоги: наприклад, через фізичні чи психічні вади, що заважають працювати, або через втрату  власного житла, або внаслідок окупації. Власне, вищеозначені чинники і є тим, що тримає частину цих людей в зоні бойових дій, навіть попри серйозні загрози. Часто страх перед невизначеністю майбутнього переважає над загрозою життю.

Додатковим важливим аспектом евакуації та розміщення людей є необхідність приділити достатньо уваги їхній духовній та психологічній підтримці. Здебільшого, потреби в якійсь специфічній, висококваліфікованій допомозі немає, а є, натомість, потреба в емпатії та відкритості. Враховувати слід і той факт, що за повномасштабного вторгнення та прямої війни, частина спеціалістів та служителів знаходиться так само у шоковому стані, а відтак, вони можуть бути не до кінця спроможні допомагати іншим, тим паче, якщо кількість людей та їхніх потреб значно перевищує кількість служителів. Про подібні виклики стосовно душеопікунської праці та гомілетичної практики в контексті війни  варто вести  окрему розмову через досить широкий спектр суміжної проблематики.

Не менш важливим внеском у справу всебічної підготовки людей до евакуації є така річ, як щира розмова про усі можливі  загрози, що можуть виникнути внаслідок  поширення бойових дій та додатково, окупації. У деяких людей окупація не асоціюється з безпосередньою загрозою. Ймовірно, значна частина християн, читаючи Новий Заповіт, досить спокійно сприймає історичний факт римської окупації юдейської землі та, можливо, навіть обурюється, дізнаючися про різні групи юдеїв, на кшталт, зелотів чи інших, що боролися за незалежність своїх земель. Далеко не всі люди цінують свободу. Це є фактом, який засвідчений багатьма прикладами. Зокрема, значна частка населення держав з авторитарним типом правління не відчуває якогось вагомого дискомфорту доти, доки хоч якось задовольняються їхні базові потреби. «Свобода – не масло, на хліб не намажеш» – цей вислів досі лишається популярним у пострадянському просторі. Хоча варто зазначити, що для людей, які зростали в демократичному суспільстві, раптове подібне обмеження свободи може стати  шокуючим, навіть якщо вони раніше не цінували власних прав та свобод. Об’єктивно, досить часто  ми починаємо цінувати щось лише тоді, коли ми його втрачаємо.

Загрози, які випливають з факту можливої окупації – це відсутність правової системи (впродовж тривалого чи короткого часу), різноманітні злочини проти мирного населення, включаючи вірогідність заборони надалі практикувати свою віру. Впродовж тривалої окупації, російська агресія на українських територіях призводила також і до того, що цивільне населення ставало жертвою зґвалтувань (жінки, діти, чоловіки), вбивств, пограбувань, незаконної конфіскації майна, ув’язнень, тортур (в тому числі, за віру – здебільшого, протестанти) і подібних нелегких випробувань. Тож, приймаючи рішення про продовження церковного служіння на окупованій території, потрібно бути свідомим усіх цих можливих ризиків.

Окремий пункт церковної роботи з населенням під час війни – це видача гуманітарної допомоги. Вона також вимагає певної систематизації. Подібний досвід не набувається автоматично, а є наслідком наявності в Церкві та громадах дияконічної праці. Наприклад, якщо дияконічна діяльність у Церкві – це турбота, у переважній більшості, спеціалізованих інституцій, то це є ознакою того, що у звичайних парафіян, можливо, й не виявиться необхідного досвіду в цій гуманітарній сфері, або забракне знань у питаннях кризового реагування, що, у свою чергу, значно послаблює церковну спільноту в цілому, особливо щодо правильної реакції на кризи. Задля ефективної допомоги людям під час криз Церква потребує двох елементів – активних та досвідчених вірян в громадах та дияконічних організацій.

Для розгортання комплексної допомоги від великих організацій потрібен час. Громада ж, разом з парафіянами, можуть це зробити значно швидше, а подекуди, й ефективніше, адже в них буде безпосередній контакт із людьми. Наявність у Церкві цих двох груп (активні спільноти вірян та дияконічні організації) дає можливість ретельного аналізу та співпраці, для покращення надання допомоги усім, хто потребує.

Надаючи допомогу, потрібно завжди пам’ятати, що ресурсів зазвичай менше, ніж потреб. Це має мотивувати нас до відповідального та ретельного планування. Потреби під час війни теж можуть змінюватися. Наприклад, на початку повномасштабного вторгнення Росії, у Харкові постав дефіцит хліба, молочних продуктів та ліків. Протягом декількох тижнів логістичні проблеми у харчовій галузі були вирішені. Ситуація з ліками також виправилася відносно швидко, що зняло гостроту проблеми з доступом до них. Натомість, набагато довше зберігалася проблема з відсутністю фінансів для закупівлі речей першої необхідності. Закуповуючи потрібні речі на місцях, різні організації стимулювали тим самим економіку та покращували економічний стан міста і  країни. Влітку 2022 року постала велика потреба в постачанні питної води безпосередньо на лінію фронту, проте це аж ніяк не могло означати, що її економічно доцільно везти з-за кордону, бо в такому разі її ціна зросла б у кілька разів. Так само економічно недоцільно везти муку чи вироби з неї в країну, що має величезний надмір власного зерна. Взимку 2022-2023 років, через атаку на енергосистему, постала велика потреба в генераторах, акумуляторах, ліхтариках і свічках.

Плануючи допомогу для тих, хто її потребує, потрібно було також пам’ятати про те, що вони є нашими ближніми. Цей досвід може й надалі допомагати нам у підборі продуктів харчування, адже справді побожне, сповнене братерської  любові ставлення до ближнього, аж ніяк не передбачає придбання для нього продуктів низької якості або таких, де термін придатності вже минув. В ситуації, коли немає факту або ж загрози голоду (його на підконтрольній Україні території не було), варто надавати більш адресну допомогу, яка враховує конкретні потреби людини та родини, а не просто стандартні набори. Важлива не тільки кількість, але і якість, та орієнтованість на особу.

В ситуації, коли логістику відновлено, однією з найкращих форм допомоги можуть бути ваучери для закупівлі продуктів харчування та гігієни. Надання допомоги у вигляді ваучерів можна організувати у системну працю при церковній громаді, тим самим посилюючи особисту відповідальність та незалежність людей. Варто спланувати системну допомогу на певний період, наприклад, на тримісячний термін, протягом якого особи, що отримують ваучери, можуть при цьому взяти участь у різноманітних заняттях, зустрічах, а можливо, й віднайти себе у якійсь конкретній справі в церковній спільноті.

Не варто соромитися розмов про віру в Христа, адже люди, які отримують допомогу від церковних організацій чи спільнот, у певний спосіб очікують цього. Ігноруючи ці очікування, ми позбавляємо людей не тільки можливості, цілком імовірно, вперше почути Євангеліє, але й духовної підтримки, яку вони можуть черпати від віри та спільноти.

Одним з величезних викликів, який закономірно повстає перед християнами під час війни, і про який обов’язково треба пам’ятати, є необхідність розміщення великої кількості людей, що втратили власне житло, на тривалий час, а можливо, навіть, і на постійній основі. Це вимагатиме не тільки витрачення значної кількості коштів, але й систематичної дияконічної праці. Надання допомоги без необхідності забезпечувати також і проживання – значно простіша річ. Надаючи ж людині помешкання, ми стикаємося з багатьма додатковими побутовими викликами. До того ж, попередній досвід свідчить про те, що далеко не кожен буде вдячним за таку допомогу. В той же час, Церква та громада має максимально використати можливість для створення безпечних умов для тих, хто їх потребує.

Вона здатна значно знизити ризики для жінок та дітей бути використаними в торгівлі людьми, одночасно допомагаючи їм в оформлені необхідних документів та адвокатуючи їхні потреби в суспільстві.

Війна – це загалом, наймасштабніша негативна подія в житті як суспільства в цілому, так і окремої особи. Вона чинить негативний вплив не лише на членів локальної церкви, але й на її служителів. Тож, цілком очікувано, що якась частина з них буде вимушена покинути свої домівки або навіть залишити своє служіння. Хтось із них, імовірно, стане на захист власної країни. Тож є очевидним, що потреба кожної локальної спільноти в достатній кількості пасторів, дияконічних працівників та активних служителів лише зростатиме.

Враховуючи усі висловлені думки, ми маємо усвідомлювати те, що, без перебільшення, саме люди є одним з найбільш цінних ресурсів Церкви.

Павло Шварц
єпископ Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України

Посилання на польській журнал:
https://skik.org.pl/teologia-i-ambona/

Оригінальна стаття (сторінки 57-63)