1 жовтня у Лютеранській Церкві Святого Павла відбулося урочисте богослужіння. Громада попрощалася з дияконом Олександром Жакуном, благословила трьох своїх членів на служіння лектора, одного – на служіння кюстера, а диякона Арне Бьольта з німецького міста Ростока благословила на подібне служіння в Одесі, на волонтерських засадах. Перший етап служіння Арне закінчується наприкінці грудня, і ми попросили його розповісти про себе та свій досвід, пережитий в Одесі.
Яким був Вам шлях до дияконського служіння?
Я народився в Дрездені за часів Німецької Демократичної Республіки, і мешкав там неподалік церкви. Її диякон із дитинства запрошував мене туди. Він грав на органі та організував «Школу молодих християн» для дітей. І він був дуже гарною людиною і педагогом. Довгий час я не думав про життя служителя церкви, навчався у професійному училищі та будував звичайну кар’єру. Руйнування берлінської стіни стало для мене сигналом змінити щось у моєму житті. І я вступив до «Дому диякона» в Моріцбурзі, де я чотири роки вивчав релігійну педагогіку і два роки – дияконське служіння. У 2000 році я був благословенний у диякони.
Як Ви опинилися у Ростоку?
Росток – це моя друга батьківщина. Недалеко від нього народився і виріс мій батько, тож я неодноразово там бував. І коли я розглядав варіанти для служіння, то одразу вирішив, що це те місце, де я хотів би працювати. І зараз я живу там уже довше, ніж у рідному Дрездені.
У чому полягало Ваше служіння?
Я працював там із дітьми та молоддю. Вів приблизно таку ж школу, в яку ходив у Дрездені для молодших, і організовував різні заходи для молодих людей. Це була моя основна робота кілька років.
Коли мені виповнилося п’ятдесят, а також з’явилася одна гарна жінка, яка чудово займається цим служінням, я зрозумів, що мені потрібно поміняти профіль, і останніми роками більше займаюсь офісною роботою моєї громади: діловодством, бухгалтерією тощо.
Де Ви так добре вивчили російську мову?
За часів НДР ми вивчали російську мову у школі. Хоча, щиро кажучи, я дуже не любив ці уроки. Вчителі робили великий наголос на «військово-патріотичну» тему, пропагували ідеологію, і мені як християнину це дуже не подобалося. Але базові знання я здобув саме у школі. Також його викладали в університеті, де був чудовий професор.
Пізніше я взяв участь у дитячих таборах, який організовувало товариство Януша Корчака у Москві. Учасники та вожаті говорили російською мовою, і мені потрібно було з ними спілкуватися.
З травня 2022 року я дав притулок одній російськомовній родині з України, а також у Ростоку є інші біженці. Тому я мав досить багато практики останнім часом.
Що вас привело в Україну і як ви познайомились із пастором Олександром Гроссом?
Я неодноразово був в Україні, вперше приїхав ще 1992 чи 1993 року. Ми збирали та привозили гуманітарну допомогу до Луцька. Востаннє я був там 2016: ми привезли ліжка для місцевої лікарні.
Я пропрацював понад п’ять років на своїй посаді та отримав право на «творчу відпустку» у році 2023 року. Це рік, у якому я зможу приймати рішення без зобов’язань, але при цьому отримуватиму зарплату. Це дає мені можливість займатися речами, на які я зазвичай не маю часу: наприклад, подорожувати і займатися волонтерством.
Я розглядав варіант приїхати до України, щоб бути корисним тут. Батько одного мого знайомого вікарія (кандидата на пасторське служіння) знайомий із Олександром Гроссом і дав мені його контакти. Також я пов’язаний із спільнотою «Хреста із цвяхів» – організацією, заснованою з ініціативи громади собору Ковентрі Церкви Англії, що об’єднує громади при храмах, які були зруйновані, а згодом відновлені. Туди входить і громада Святого Павла, і за їхньою лінією я теж вийшов на Олександра.
Я написав йому, і він одразу відповів. Я приїхав сюди у серпні, де ми познайомилися особисто. Тоді він сказав, що громада Святого Павла потребує служителя, і я погодився на добровільних засадах тимчасово взяти на себе служіння диякона в Одесі. Рада громади схвалила це, і з жовтня я переїхав сюди.
Що стало для Вас найбільшою складністю під час переїзду?
Сам переїзд не супроводжувався проблемами, хіба що перетин кордону був досить довгим. Мене поселили у квартирі на території Церковного центру прямо на подвір’ї церкви.
Набагато більше я переживав з приводу того, чи зможу встановити контакт з людьми. Все-таки, я вже не молодий і є мовний бар’єр. Чи члени громади будуть відкриті до мене?
У чому різниця між вашою роботою у Німеччині та тим, що ви робили в Україні?
В Одесі я маю зовсім інші функції, порівняно з тим, чим я займався в Ростоку. Там у громаді є три пастори, і мені не було потреби проповідувати та проводити богослужіння. В Одесі ж я регулярно пишу та читаю проповіді та веду літургію спільно з лекторами.
Те, що моя рідна мова німецька є як викликом, так і можливістю. З одного боку, це створює бар’єр та переживання з приводу того, що проповідь через переклад може бути надто довгою та незрозумілою. З іншого боку, багатьох цікавить вивчення німецької мови. Ми організували вивчення німецької в громаді, мене запрошують до шкіл, де я можу поспілкуватися з дітьми та допомогти їм вивчити мову.
Як Ви переживаєте обстріли та повітряні тривоги? Що допомагає впоратися зі стресом?
На щастя, Одесу зараз обстрілюють не часто. Є налагоджена система оповіщення, і це допомагає. Як виявилось, до цього можна пристосуватися. Хоча такі обстріли, як у серпні, коли згорів супермаркет, і недавній, де ракета потрапила у двір музею, дуже небезпечні, решту часу виявилося не так важко жити.
Адже ми насправді не знаємо, коли наше життя припиниться. Лише одному Богові це відомо. Я довіряю Йому, знаю, що Господь приготував для мене благо, тому смерть мене не лякає. Це допомагає зберігати стійкість у таких умовах.
Які уроки Ви собі винесли за підсумками цих місяців в Одесі?
Я в школі навчаю учнів молодших класів німецької, і вперше довелося зіткнутися з українською мовою. До цього я вважав, що між українською та російською немає великої різниці. Один хлопчик не знає російської і, коли я намагаюся з ним розмовляти російською, то він мене не розуміє. Також і я не розумів, що каже він. Тому, хоча в Одесі більшість людей говорять російською, щоб служити тут треба також вивчати українську.
Наприкінці грудня – останні дні Вашого перебування в Одесі. Які у вас плани на майбутнє?
Зараз ми готуємося до богослужінь на Святий вечір та Різдво та хочемо покликати на них дітей. Це моя велика мрія, бо зараз у громаді немає дитячого служіння. Потім мені треба буде виїхати до Німеччини, бо я можу перебувати в Україні не більше як три місяці поспіль. Але я сподіваюся повернутися навесні та продовжити служіння в Одесі.