25 червня Лютеранська Церква відзначає День Аугсбурзького віросповідання.

У цей день в 1530 році на рейхстазі в німецькому місті Аугсбурзі імператор зажадав від князів і вільних міст, які на той час прийняли вчення Мартіна Лютера, дати звіт про свою віру. У відповідь вони представили текст, який був складений Філіпом Меланхтоном, одним з друзів Лютера, і в якому викладалися основи нового віровчення. Князі і голови вільних міст зробили це, цілком усвідомлюючи, що тим самим вони накликають на себе гнів імператора, який залишався вірним Римській Церкві, і гнів багатьох духовних і світських володарів Священної Римської Імперії. Надалі цей текст, який отримав назву «Аугсбурзьке віросповідання», став і до сих пір залишається одним з базових віросповідних текстів Лютеранської Церкви.

Мене постійно дивує ця рішучість володарів і простих людей того часу встати на сторону Реформації. Адже можливі політичні або економічні вигоди, які несла відносна незалежність від Риму і Імперії перевішувався цілком реальними небезпеками і погрозами. Але найголовніше: вчення Лютера і його прихильників – що б не стверджували світські історики! – не було чимось самоочевидним, інтуїтивно зрозумілим, прогресивним, таким, що об’єктивно сприяє процвітанню суспільства. Воно не було таким!

Дорогі сестри і брати, ні, вони не були релігійними фанатиками, потенційними мучениками або навіть просто героями віри, ці князі і представники вільних міст, що перед лицем імператора урочисто приєдналися до сповідання Реформації на рейхстазі в Аугсбурзі. Вони прекрасно розуміли ті економічні вигоди, які дає їм Реформація. Вони усвідомлювали і можливі політичні переваги в разі приєднання до неї. І все ж, все ж, тільки цим одним не можна пояснити їх мужній, зухвалий вчинок…

Завжди і у всі часи всім очевидна проста істина: якщо хочеш чогось досягти, потрібно неабияк потрудитися. «Щоб рибу їсти, треба у воду лізти», або, в крайньому випадку «Удача – нагорода за сміливість». Так думають і про відносини Бога з людьми: якщо хочеш врятуватися, якщо хочеш стати угодним Богу, потрібно докласти до цього зусилля. Адже це так природно, це ж так очевидно! Можна сперечатися про те, що саме потрібно робити: поститися, допомагати нужденним, здійснювати духовні вправи, молитися таким або таким чином, страждати або, навпаки, вчитися бути щасливим, робити великі вчинки, або тихо і непомітно плекати в собі якусь внутрішню духовність. Тут, в цих суперечках, проходять кордони між різними релігіями та релігійними течіями. Одні відстоюють один шлях порятунку, інші – інший.

Лютеранство ж просто оголошує всі ці суперечки безглуздими! Воно стверджує: Бог приймає людини абсолютно незалежно від його зусиль і старань. Бог приймає людини, навіть самого великого грішника, просто тому, що любить його. Нас рятує любов Бога до нас, і тільки вона. І ця любов не залежить від того, скільки ми зробили для свого порятунку або на який духовної щаблі ми стоїм. Це неприродне вчення! Ми завжди прагнемо заслуговувати любов і шану. Точно також і в стосунках з Богом. Навіть наймлявіша віруюча людина намагається виконувати якісь приписи і заповіді, здійснювати якісь ритуали, щоб хоч якось вплинути на свої відносини з Богом.

Лютеранство оголошує все це непотрібним. Любов Бога не можна заслужити. Вона дається тільки незаслужено і тільки даром. Будь-які спроби заплатити за неї образливі! А нам так хочеться заплатити. Нам так хочеться сказати: «Дивіться, Бог не просто так любить мене. Я зміг заслужити Його любов, довести, що я її гідний ». Це таке зрозуміле прагнення, таке природне …

Ті князі і представники вільних міст зробили тоді в Аугсбурзі зухвалий вчинок. Він був зухвалим не просто тому, що своїм сповіданням вони кинули виклик імператорові і всієї Імперії. А й тому, що вони зважилися сповідувати таку віру. Вони сповідали, що вони нічим, абсолютно нічим не заслуговують Божої любові, але Бог все ж любить їх. Вони сповідали, що навіть сама глибока прірва гріха куди дрібніша, ніж безодня Божої любові. Вони сповідали, що у них немає ніякої надії на порятунок, їм нема на що більше покластися, крім як на любов Бога, тобто на те, що від них не залежить. Вони випустили свій порятунок, свою вічність зі своїх рук. Покладатися не на кількість і якість молитов, не на свої добрі справи та вчинки, не на перенесені задля своєї справи страждання, не на правильність здійснених ритуалів, які не на рівень своєї духовності, а тільки на милість і любов Бога, – ось суть Аугсбурзького віросповідання. І воно не було чимось самоочевидним, інтуїтивно зрозумілим, прогресивним, таким, що об’єктивно сприяє процвітанню суспільства. І воно ніколи не буде такім. Як ніколи не буде такою любов.

Ні, вони не були релігійними фанатиками, потенційними мучениками або навіть просто героями віри, ці князі і представники вільних міст, які перед обличчям імператора урочисто приєдналися до сповідання Реформації на рейхстазі в Аугсбурзі. Вони були людьми, грішними і слабкими людьми, але людьми, які просто відчули дотик Божої любові. Більше нічого. Просто дотик любові.

Доктор теології Антон Тихомиров

Джерело: Der Bote 2/2010