Вступ
5 лютого 1705 р. спочив у надії на воскресіння з Господом лютеранський пастор, пропст(1) Берліна, доктор богослов’я та містик Філіпп Якоб Шпенер (нім. Philipp Jakob Spener), що відомий як засновник пієтизму(2) в Євангелічно-Лютеранській Церкві німецьких земель.
Як і багато видатних церковних діячів, що стояли біля витоків конфесії чи традиції, або були засновниками певного руху чи спільноти, Шпенер відрізнявся від перших учнів, а тим більше від наступних поколінь послідовників і прихильників. Навіть Мартіна Лютера не можна назвати в сучасному (XXI ст.) розумінні «лютеранином». Жан Кальвін не поділяв би цвінгліанські погляди на Таїнства, що місцями домінують в сучасних Реформатських та Пресвітеріанських Церквах. Якоб Арміній засудив би розуміння гріховності людини, що проповідують багато сучасних армініан. Це ж стосується Шпенера, який не був в повному сенсі слова пієтистом. Сам пієтизм в історії Церкви, зокрема в історії лютеранства, першочергово конфесійними лютеранськими богословами та істориками вважався явищем негативним. Тут варто підкреслити, що пастор Шпенер не був радикалом, його теологія благочестя відрізнялась як від законництва, сепаратизму та суб’єктивізму пієтистів після нього, від того ж самого Франке, так і від моралізму англо-шотландських пуритан, так і від концепції повного освячення, що проповідували брати Веслі і ранні методисти. Хоча і не відкидав, що християнин здатний до високого рівня благочестя, можливо навіть припинити здійснювати запланований (з глибини серця) гріх.
Він зберігав вірність богослов’ю Реформації, лютеранським символічним(3) книгам, зокрема догмату виправдання вірою та вченню про спасительну силу Таїнства, зокрема Святого Хрещення. Богослова тривожив духовний стан євангелічно-лютеранського духовенства і парафій в Німеччині.
Від часу лютеранської ортодоксії церковна кафедра перетворилась на місце викладання кабінетних богословських теорій, що народжувались в університетах, як результат поєднання знання філософії, Біблії і завзятості в критиці інших, Риму, реформатів, анабаптистських рухів. Саме в цю епоху Шпенер розпочинає освіту та церковне служіння.
Біографічні контури
Він народився в сім’ї юриста. У 1648 р. вступив на філософський факультет Страсбурзького університету. Пізніше залишив навчання, і здобував освіту під керівництвом придворного проповідника родини – Йоахіма Столля, в колах його були прихильники німецького лютеранського богослова та містика Йоганна Арндта(4) . У 1651 р. відновив навчання в Страсбурзі. У 1653 р. захистив дисертацію на здобуття ступеня магістра філософії на тему «Про уподібнення розумного творіння Творцеві — значною мірою заперечення проти Томаса Гоббса та деяких захисників їхніх псевдотекстів». По завершенню магістратури захопився історичними студіями під керівництвом Йоганна Генріха Беклера.
Наступного року вступив до Страсбурга для здобуття богословської освіти, навчався під керівництвом Себастьяна Шмідта та Йоганна Дангауера. В 1659 р. завершив богословську освіту, після цього рік вивчав давньоєврейську мову у Йоганна Буксторфа в Базелі. У 1663 р. його благословили на служіння проповідника без пасторських обов’язків. Наступного року захистив докторський ступінь з богослов’я на тему «Мухаммеданство, попередньо розкрите в євфратських ангелах з Об’явлення 9:13 і далі». Тут проявились особливі есхатологічні уявлення Шпенера, а саме – історичний реалізм. Він намагався пов’язати есхатологічну символіку Апокаліпсису з його історичною реальністю. При тому він сам доволі скептично ставився до ідеї буквального 1000-літнього Царства.20 липня 1666 р. церковний уряд призначив його старшим пастором Ради служителів (Predigerministerium) Вільного імперського міста Франкфурт-на-Майні. Через 4 роки він розпочинає Франкфуртський колегіум пієтичності. А в 1674 р. факт того, що він розпочинав освітній і духовний шлях в контексті прихильників Арндта, проявляється, він перевидає його «Істинне християнство у чотирьох книгах», а за рік пише передмову до нового видання Постили Йоганна Арндта, де зібрані проповіді на Євангелія. Того ж року він представив свій відомий твір Pia Desideria oder Hertzliches Verlangen nach gottgefälliger Besserung der wahren evangelischen Kirche, sampt einigen dahin einfältig abzweckenden christlichen Vorschlägen («Побожні бажання, або Сердечне прагнення до богоприємного виправлення істинної Євангелічної Церкви з кількома простими християнськими пропозиціями». Ця праця набула неймовірної популярності та розголосу. У ній автор висловив свою думку, що філософсько-богословські роздуми і дискусії не повинні в релігійному житті християнина займати основне місце. На першому місці духовного життя має бути благочестя, щирість серця та духовне переживання. Для ортодоксії та раціоналізму його часу ці ідеї були революційними.
Приблизно з 1670 року довкола Філіпа Якоба Шпенера почало гуртуватися коло прихильників його духовних ідей, відоме як collegium pietatis. Ці люди регулярно сходилися в приватних оселях, разом читали Святе Письмо та намагалися особисто й глибоко зрозуміти, що саме Бог промовляє до серця кожного віруючого. Шпенерів підхід до духовного життя швидко набув великої популярності. Його вплив вийшов далеко за межі лютеранства — ідеї пієтизму знаходили відгук також серед представників інших протестантських церков і навіть у католицькому середовищі. Зібрання однодумців Шпенера отримали назву Bibelstunde — «біблійна година». Через це в Німеччині їх почали називати просто stunde. Згодом це слово проникло і в українську мову, однак його значення змінилося: «штундами» або «штундистами» почали називати різні релігійні течії, що виникли в православному середовищі під впливом протестантизму, часто з негативним відтінком і без точного розрізнення.
Пієтистські практики досить швидко поширилися серед лютеранських громад, що викликало занепокоєння церковного керівництва. Серед пієтистів дедалі частіше звучали заклики до оновлення церковного життя за зразком раннього християнства. Частина пієтистських спільнот у підсумку відокремилася від лютеранства, проте більшість залишилася в межах Євангелічно-Лютеранських Церков, сформувавши в них потужний рух духовного оновлення.
У 1682 році відбувається відокремлення заальгофських пієтистів від громади Шпенера, що стало першим серйозним викликом для його пасторського проводу та сприяло формуванню власної конфесійної стратегії.
У липні 1686 року Шпенер отримує призначення на старого придворного проповідника саксонського курфюрста Йоганна Георга III у Дрездені, що засвідчує високий рівень його визнання та довіри серед лютеранської еліти. Весною 1687 року відбулася його перша зустріч з Августом Германом Франке, що започаткувала багаторічну духовну співпрацю і вплинула на розвиток пієтистських громад.
Лютий 1689 року став важким періодом через конфлікт із курфюрстом Йоганном Георгом III, після чого Шпенер у червні 1691 року зайняв посаду пробста та радника консисторії при церкві св. Миколая в Берліні, де мав можливість реалізувати свої пасторські та богословські ідеї більш самостійно.
1693 рік відзначений його суперечкою щодо хіліазму — концепції тисячолітнього царства, а 1697-1698 роки принесли берлінську конфесійно-богословську суперечку, яка стала завершальною у низці богословських дискусій Шпенера.
Наприкінці життя, у 1698-1699 роках, Шпенер свідомо відходить від усіх полемік та зосереджується на виданні своїх творів під назвою Theologische Bedencken, прагнучи систематизувати свої богословські роздуми.
5 лютого 1705 року Шпенер помирає в Берліні та був похований на цвинтарі церкви Святого Миколая, залишивши по собі значний духовний та літературний спадок, який вплинув на розвиток лютеранської ортодоксії і раннього пієтизму.
Історично-богословський контекст його діяльності
Філіпп Якоб Шпенер розпочав своє служіння наприкінці епохи лютеранської ортодоксії (кінець XVI — початок XVIII ст.) і, без перебільшення, став однією з ключових постатей, що позначили завершення цього періоду. Після смерті доктора Мартіна Лютера, якого Формула Злагоди називає найвизначнішим богословом Аугсбурзького віросповідання, Євангелічні Церкви опинилися в ситуації, подібній до становища Ранньої Церкви після відходу апостолів. Зник потужний особистий богословський авторитет, який раніше міг врівноважувати суперечки, і на поверхню вийшла велика кількість невирішених питань віровчення та церковної практики.
Євангелічно-Лютеранська Церква зіткнулася з низкою серйозних викликів. По-перше, вона не отримала підтримки більшості традиційного єпископату німецьких земель: значна частина єпископів залишилася вірною Риму та не прийняла ані реформи Лютера, ані Аугсбурзького віросповідання.
По-друге, активного поширення набували реформатські громади та анабаптистські рухи. У Швейцарії та рейнських землях укорінювалося реформатство; деякі князівства й міста, що раніше підтримували лютеранство, переходили на нові конфесійні позиції, змінюючи вчення про Хрещення, Євхаристію та Божественне напередвизначення. Паралельно в окремих регіонах ширилися радикальні анабаптистські течії.
По-третє, Контрреформація вела активну боротьбу за повернення під папський вплив міст і територій, які раніше прийняли євангелічну віру. По-четверте, всередині самого лютеранства залишалося чимало дискусійних богословських питань: про третє застосування Закону, про статус Сповіді як Таїнства, про ставлення до освячених Дарів Євхаристії поза богослужбовим ужитком. У цьому складному контексті Філіп Меланхтон, якого часто називають другим богословом після Лютера, намагався знайти богословський компроміс із реформатами, роблячи певні кроки назустріч у євхаристійній теології, а також шукав порозуміння з католиками. Його підхід до питання співдії людини у вірі (так званий «синергізм») став предметом тривалих суперечок: одні вбачали в ньому небезпечний крок у бік учення про заслуги, інші ж підкреслювали, що йшлося радше про мову відносин віри, а не про співпрацю в справі спасіння в класичному богословському сенсі.
Усі ці напруження посилювалися трагедією Тридцятилітньої війни, яка спустошила німецькі землі та поглибила конфесійні поділи. Саме в такій атмосфері формується лютеранська ортодоксія — як спроба чітко окреслити й захистити церковне вчення від римо-католицької полеміки, реформатського прихованого прозелітизму та радикалізму різноманітних рухів. Лютеранські богослови дедалі активніше користувалися схоластичним методом, логічною систематизацією та філософським інструментарієм, прагнучи максимально точно сформулювати догмати віри і її захист.
Ця епоха дала Євангелічно-Лютеранській Церкві теологічну ясність, вірність віросповідним книгам і ретельне опрацювання доктрини. Водночас зростала небезпека формалізації віри: наголос на ортодоксальності іноді переважав над увагою до особистого духовного життя та душопікунської діяльності. Пастор міг досконало пояснити відмінності між лютеранським, кальвіністським і анабаптистським розумінням Святої Євхаристії, але приділяти замало уваги внутрішньому стану віруючих і практиці християнського благочестя.
Саме таким станом духовності в Євангелічно-Лютеранській Церкві німецьких земель був глибоко стурбований пастор Шпенер. Його служіння стало відповіддю не стільки на брак правильних формулювань віри, скільки на ослаблення християнського життя, яке, на його переконання, повинно було випливати з Євангелія так само природно, як світло від вогню. Саме це стало контекстом і причиною виникнення пієтизму.
Професор Бенгт Хугллунд, шведський лютеранський історик богослов’я, справедливо звертає увагу на помилку багатьох істориків християнства та конфесійних богословів:
«Протиставлення ортодоксії та пієтизму часто подають як протиставлення між ученням і життям. Хоча це доволі помилково і ледве дає уявлення про справжні відмінності, у цьому є частка істини, оскільки пієтизм приділяє більше уваги освяченому життю як свідченню істинної віри. Це відповідає вченню ортодоксального лютеранства, але нова риса виявляється в негативному ставленні до мирського життя. Умирання для світу повинно також виражатися у втечі від усього мирського, від задоволень і розваг. Шпенер не вважав, що християни можуть досягти досконалості в цьому житті, але припускав, що є люди, які можуть звільнитися від усіх навмисних гріхів. Як правило, пієтистський світогляд веде до більш або менш подвійної етики: до християн висуваються вищі й суворіші вимоги, ніж до людей загалом»
Богословські акценти та практичні напрями церковного служіння Філіппа Якоба Шпенера, що можуть бути корисними як для Церкви, так і особистої духовності, можна окреслити так:
Вірність Святій Євангелії. Безсумнівно, Філіпп Якоб Шпенер сповідував та навчав, що виправдання (або спасіння) відбувається тільки вірою (sola fide) в жертву Ісуса Христа, незалежно від добрих діл чи публічного благочестя, через засоби благодаті – Слово і Таїнства (sola gratia). Це відрізняло його від наступних поколінь пієтистів, що часом були радикалами, і навчали тому, що добрі діла і соціальне благочестя необхідне для спасіння;
Вірність єдності Церкви. Також, на відміну від радикальних пієтистів, що вдавались не лише до закликів сепарації від існуючих парафій і Церкви, де Слово Боже правдиво проповідувалось, а Таїнства здійснювались згідно Христового запровадження, Шпенер залишався вірним тій Євангелічно-Лютеранській Церкві, яка існувала за його життя, хоча і не погоджувався з тим станом духовності, що мав місце в її громадах та житті вірян;
Вірність лютеранським віросповідним книгам. Шпенер залишався лютеранином, він глибоко цінував лютеранські символічні книги, зокрема Аугзбурзьке віросповідання, як перше свідчення євангелічної віри і надії, а також Великий і Малий катехізиси Лютера. Саме ці віросповідні документи він найчастіше цитував у трактатах або посилався на них у проповідях;
Нове народження та благочестя. Берлінський пропст проповідував про важливість особистого релігійного досвіду та практики життя, і меншу увагу надавав богословським знанням. Тут варто уточнити, що пастор Шпенер не ігнорував віросповідні засади лютеранства. Під богословськими знаннями він мав на увазі те богослов’я, що народилось в кабінетних дискусіях і для кабінетних дискусій між лютеранами, католиками і реформатами. Не менш важливою особливістю є те, що він не навчав, що кожен християнин має переживати радикальний емоційний досвід навернення – народження згори, що є окремим від Таїнства Хрещення. Він проповідував про те, що християнин має жити в новому народженні, яке отримав у Таїнстві Хрещення і далі отримує благодать нового життя в Слові і Святому Причасті; ось його молитви, що він виголошував після проповідей з серії про нове народження:
«Господи Боже, Отче наш, дякуємо Тобі за благодать, якою Ти обдаровуєш нас новим народженням, наділяючи ним усіх нас у Хрещенні! Навчи нас так усвідомлювати велич і силу цього благодіяння, щоб ми воістину благословляли Тебе за нього і належно пройшли те самовипробування, про яке сьогодні говорилось [в проповіді]. Тих, хто відкинув своє нове народження і впав у [життя] старої людини, настав на шлях істини і дай їм знову воістину народитись в Твоєму Сині. У тих же, в кому нове народження, хоч і слабке, але діє, збережи його, зміцни й дай йому звершуватись до дня Ісуса Христа. О, коли ж не залишиться в нас нічого старого, а буде лише нове! Ти, Боже, вчиниш це за Твоєю обітницею! Звершуй у нас діло Твоє через Ісуса Христа, і нехай буде вічна слава Йому, Тобі і Святому Духу! Амінь».(5)
«О, вірний наш Спасителю, Ісусе Христе! Ти заклав силу Своєї смерті й Свого воскресіння у Святому Хрещенні, у цьому Таїнстві наділив нею нас, і тим самим дарував нам нове народження згори. Дякуємо Тобі за таку велику благодать! Смиренно визнаємо, що — на жаль! — ми постійно грішимо проти союзу доброго сумління, укладеного з нами в Хрещенні Тобою і Твоїм Отцем, і тим самим позбавляємо себе тієї радості, яку приносить нам цей союз, і плямуємо своє сумління. Але Твій завіт благодаті є завітом вічним; тому й нині прости нам задля нього всі наші гріхи. А щоб ми могли прийняти цю благодать, пробуди в нас Духом Твоїм щире покаяння і живу віру. Закарбовуй дедалі більше цей завіт у наших душах Твоїм живим Словом, щоб усе наше життя живилося силою Хрещення; щоб ми завжди пам’ятали про нього Святим Духом; щоб ми зберігали добре сумління у вірі, продовжували звершувати наше освячення, з радістю серця постійно втішалися дарованою нам вічною Твоєю благодаттю — і, нарешті, щоб ми увійшли в блаженну спадщину слави, задля якої Ти дарував нам нове народження! Амінь»(6)
Об’єктивне породжує суб’єктивне. Містицизм Шпенера грунтується на лютеранському сакраменталізмі. Його богослов’я життя в новому народженні і соціальному благочесті відповідало духу і теорії лютеранської пневматології і сакраментології. Він навчав, що джерелом суб’єктивного досвіду нового народження є Слово Боже і Святі Таїнства. Він закликав парафіян до частої участі в Святому Причасті, як засобі не лише виправдання, але й освячення;
Спільноти благочестя. Шпенер започаткував практику спільнот благочестя (collegiapietatis), зібрання вірян для глибшого вивчення Біблії, духовних роздумів, взаємного підбадьорення та молитви один за одного. Це не мали бути «паралельні церкви», а частина парафіяльного життя. Пієтичні зустрічі не мали на меті замінити Святу Літургію, а стати її доповненням. Ці спільнотні практики мали також обмежити радикальний суб’єктивізм, де особистий досвід і думка знаходилися в межах досвіду колективу і віросповідання;
Домашнє поклоніння та вивчення Слова. Він розвиває ідею домашньої церкви, з його перспективи Слово Боже має лунати не лише в храмі під час Богослужіння з уст лекторів чи пастора, а й удома. Батьки відповідальні за катехизацію дітей, християнські сім’ї мають практикувати спільні молитви і читання Святого Письма. Це має місце в контексті лютеранської традиції, доктор Лютер саме для цього склав Малий катехізис і поклав навчання основ віри Христової на батьків;
Священство всіх віруючих. Доктор Шпенер навчав про загальне священство всіх християн, не скасовуючи церковно-канонічний статус публічного служіння пастора чи проповідника; на його думку кожен християнин має право навчати в парафії, якщо має достатній рівень знання Біблії (освітній аспект), дар Духа (Божественне покликання) і згоду церкви (збереження канонічного порядку та устрою церковного життя); це ж стосується Таїнства Сповіді або застосування Влади Ключів, бо кожен християнин має покликання до приватного застосування Слова, як Закону, так і Євангелія, викриваючи гріх ближнього, закликаючи до покаяння, потішаючи один одного, наставляючи; в крайніх випадках здійснювати Таїнство Святого Причастя без свавілля і порушення парафіяльного та церковного порядку;
Душопікунська освіта кандидатів на пасторство і проповідництво з особистим менторством. Ще одною важливою рисою Шпенера було розуміння ролі та значення духовної освіти для бажаючих до публічного служіння або кандидатів на служіння пастора чи проповідника; він був переконаний, що серцем освіти має бути душопікунство та практичне богослов’я, не відкидаючи вивчення догматики і навіть філософії; майбутній священник має мати пасторське серце і необхідні знання і засоби для виконання духовного наставництва і проповіді Слова, а лише потім вміння дискутувати з іншими про конфесійні розбіжності чи роль філософського знання в теології; до цього ж, він говорив, що у кожного кандидата на служіння Слова і Таїнства має бути особистий наставник вже з діючих пасторів;
Церковна проповідь має проповідувати Слово для життя, а не для дискусій. Церковна проповідь, за Шпенером, повинна вести до покаяння, зміцнювати віру, формувати християнське життя. Проповідь має стати проголошенням живого Слова, яке здатне пробудити або зміцнити живу віру і дарувати їй силу жити в благочесті. Шпенер не вважав, що церковну кафедру варто перетворювати на місце богословських полемік з іншими конфесіями, чи то римськими католиками, чи то німецькими реформатами. Це правило є актуальним і сьогодні, зазвичай у семінарських курсах з риторики чи гомілетики викладачі попереджують про небезпеку критики інших з церковної кафедри.
З якими поглядами або практиками Шпенера сучасні лютерани повинні не погоджуватись? У цих невеликих нотатках пропонується три речі, що пов’язані з есхатологією та екуменічними відносинами:
- Навернення (всього) єврейського народу в християнство
- Падіння Римської Церкви, першочергово папства
- Есхатологічний історизм
Рання Церква теж жила в очікуванні Христа, що от-от повернеться. Але не варто намагатись побачити есхатологічні події в сучасності. Краще завжди бути готовим до зустрічі з Господом, до чого і закликають притчі: Про Десять дів, Про таланти, Про вірного та невірного слугу (див. Мв. 24-25)
Шпенер формально не порушив XVII Артикул Аугзбурзького віросповідання, оскільки сам скептично ставився до буквально 1000-літнього Царства. Він не навчав грубого, політичного хіліазму, але допускав можливість історичного періоду особливого розквіту Церкви перед кінцем світу, що виходило за межі строгої есхатологічної стриманості лютеранських ортодоксів.
Нам, лютеранам, важливо добре знати власну історію — у всій її багатоманітності, напругах і глибині. Наша традиція не зводиться лише до постаті Лютера чи до символічних книг: вона включає різні духовні та богословські течії — від конфесіоналів і ортодоксів до пієтистів та інших рухів, які по-своєму намагалися зберегти вірність Євангелію в конкретних історичних обставинах. Це знання допомагає нам краще розуміти самих себе, уникати спрощених схем і бачити, що жива віра завжди шукала як вірності вченню, так і оновлення християнського життя.
Водночас історія лютеранського пієтизму є надзвичайно цікавою й для християн інших конфесій. Саме з пієтичних хвиль духовного пробудження в Центральній та Східній Європі виріс український штундизм, який став одним із джерел пізніших протестантських спільнот на наших землях — баптистів, євангельських християн, суботницьких груп (а згодом і адвентистів) та інших рухів. Тому звернення до пієтизму — це не лише внутрішньолютеранська справа, а частина ширшої історії протестантського християнства в Україні.
Джерела та література:
- Шепетяк О. М. Історія релігій. Том третій. Жовква: Місіонер, 2020.
- Bengt Hägglund. History of Theology. Saint Louis, Missouri: Concordia Publishing. House, 1968.
- Roger E. Olson. The Story of Christian Theology: Twenty Centuries of Tradition & Reform.Downers Grove, Illinois: InterVarsity Press, 1999.
Владислав Федюк,
викладач історії Церкви та богослов’я в Таврійському Християнському Інституті, парафіянин євангелічно-лютеранської громади Святого Мартіна Турського, Київ.
(1)Пропст — це старший священник (пастор) або церковний чиновник у Євангелічно-Лютеранських Церквах та інших протестантських традиціях. Він відповідальний за душопікунський нагляд над групою парафій та духовенством в окремому регіоні. Поєднує пасторські та адміністративні функції, забезпечує дотримання церковних канонів та дисципліни, підтримує пасторів і проповідників у своєму окрузі. В деяких Євангелічно-Лютеранських Церквах посада пропста може називатись деканом. Посаду пропста варто відрізняти від посади суперінтеданта чи єпископа, останні є керівниками церковної провінції, в той час як пропст очолює невеликий регіон цієї провінції.
(2)Пієтизм (від лат. pietas – побожність, благочестя) — це рух у лютеранстві XVII–XVIII століть, що наголошував на особистій побожності та духовному житті віруючого понад формальні церковні обряди. Він акцентував регулярне читання Біблії, молитву та моральне вдосконалення у повсякденному житті. Пієтисти прагнули відродити живу віру в громадах і часто створювали невеликі групи для спільної духовної практики, відомі як collegia pietatis. Рух критикував формалізм та догматизм ортодоксальної церкви, пропонуючи активну участь віруючих у власному духовному розвитку. Пієтизм мав значний вплив на освітні та благодійні ініціативи, а також на розвиток протестантської духовності у Європі та колоніях.
(3)Лютеранські віросповідні документи, що зібрані в Книзі Злагоди (1580 р.) називаються «символічними», не в сенсі номінального чи формального статусу, а в сенсі символів віри, як свідчення правдивого учительства Церкви.
(4)Йоганн Арндт (нім. Johann Arndt) — німецький лютеранський теолог та релігійний містик. Захоплювався творчістю та духовністю чернецтва, як то Томи Кемпійського чи Бернара Клервоського. Арндт наголошував на внутрішній побожності, особистому переживанні віри та духовному житті християнина, що пізніше сильно вплинуло на розвиток німецького пієтизму. Його найвідоміший твір Vier Bücher vom wahren Christentum (Чотири книги про справжнє християнство) став настільною книгою для багатьох поколінь віруючих. Крім того, Арндт закликав до поєднання етичного життя і молитви з активним служінням ближньому, що відзначало його богослов’я практичним характером.
(5)З проповіді «Про Хрещення як про засіб народження згори»; курсив — мій.
(6)З проповіді «Про необхідність нового народження»; курсив — мій.