Одним із підсумків Другої Світової для християнства стала поява так званого «Богослов’я після Освенціму». Жахи війни та концтаборів, де грамотні, освічені й часто висококультурні у приватному житті люди, багато з яких могли бути гарними парафіянами церкви, добрими чоловіком/дружиною та батьками, спрямовували весь свій потенціал на максимально ефективне знищення інших людей. Церква, яка до цього наївно слідувала ліберальним ідеям про те, що людина за природою добра, і достатньо лише дати їй правильну освіту та виховання, щоб запанували мир і порядок, виявилася моральним банкрутом – їй не було чого сказати поколінню, що пройшло через це пекло. Лише через десятиліття такі богослови, як Йоган Баптист Метц і Юрген Мольтман змогли осмислити те, що сталося, і знайти спосіб говорити про Христа зрозумілою мовою.
Сьогодні українські богослови порушують питання: чи потрібне нам богослов’я після Бучі? Як говорити про Бога після терору, вбивств та зґвалтувань, який пережили люди, чоловіки, жінки та діти під п’ятою російських окупантів просто тому, що вони українці? Як бути з тим, що патріарх Російської Православної Церкви Кирило благословив армію Росії на агресивну війну, а отже, і вчинення всіх цих злочинів? Де був Бог серед усього цього кошмару, і чому Він не втрутився і не захистив? Що дозволяє думати, що в даній ситуації «не все так однозначно» чи що це міг бути «фейк» та «провокація», незважаючи на величезну кількість свідчень та матеріалів? Чи є місце для справжнього співчуття за нескінченним пошуком чийогось інтересу?
Я не претендую на те, щоб дати вичерпні відповіді на ці запитання, але я запрошую вас поміркувати над цією темою, ґрунтуючись на сьогоднішньому тексті для проповіді:
Вели з ним і інших двох злочинців, щоб убити. І коли прийшли на місце, що зветься Лобне, тут розп’яли його і злочинців – одного праворуч, а другого ліворуч. Ісус говорив: Батьку, прости їм, бо вони не знають, що роблять. А ті, що ділили його одіж, кидали жеребки. А народ стояв і дивився. Насміхалися і начальники [з ними], кажучи: Інших рятував, – хай же порятує і себе самого, якщо він Христос, Божий обранець. Глузували з нього й вояки; приступали, оцет йому подавали, кажучи: Якщо ти Юдейський Цар, порятуй себе сам. Був напис, [зроблений] над ним – [письмом грецьким, латинським та гебрайським]: Це – Юдейський Цар. Один із розп’ятих злочинців зневажав його, кажучи: Чи ти не Христос? Порятуй себе й нас. Обізвався і другий, докоряв йому, кажучи: Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на таке засуджений? Але ми – справедливо, бо дістаємо по справедливості за наші вчинки; Він же нічого злого не зробив. І додав: Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство твоє. І сказав йому: Щиру правду кажу тобі, сьогодні зі мною будеш у раю. І як настала шоста година; наступила темрява по всій землі – до дев’ятої години; погасло сонце, а церковна завіса роздерлася навпіл. Скрикнувши гучним голосом, Ісус промовив: Батьку, в твої руки передаю свій дух. Сказавши це, віддав дух. Побачивши те, що сталося, сотник прославив Бога, кажучи: Справді, цей чоловік був праведний. Численні присутні, які прийшли на це видовище, і, спостерігаючи те, що сталося, били себе в груди й верталися. Віддалік стояли й дивилися всі його знайомі та жінки, що ішли за ним з Галилеї. (Лук.23:32-49)
На Тайній Вечері Ісус дав учням останні настанови, які полягали в тому, що вони повинні служити один одному, а також встановив Таїнство Святого Причастя, яке встановлює зв’язок з Його майбутньою жертвою на рівні фізичних відчуттів. Після цього настала черга самого жертвопринесення. Іуда, один із 12 найближчих учнів видає Ісуса Синедріону – місцевим колабораціоністам з числа єрусалимської релігійної еліти. Ті зрікаються Нього, звинувачують у богохульстві та хибних претензіях на звання Христа – царя єврейського народу.
Але оскільки лише намісник Римських окупантів міг засуджувати до смерті, вони повели Ісуса до Понтія Пілата. Спочатку той не бачив причин для страти і розпорядився побити Його батогами, щоб заспокоїти юдеїв. Але під тиском Синедріона і зібраного ним натовпу, який проголосив «Немає в нас царя, крім римського імператора», Пилат таки розпорядився розп’яти Ісуса, розмістивши при цьому знущальну табличку на хресті «Це – Юдейський Цар».
Крім Ісуса, ми бачимо в сцені, що розгорнулася на Голгофі кілька дійових осіб. Вони всі спостерігають за Його стражданнями, кожен з перспективи свого становища, статусу та життєвого досвіду.
По-перше, це дві людини, яких євангеліст описує як злодіїв. Розп’яття – це жорстока, болісна і ганебна кара, яку зазнавали особливо небезпечні злочинці, переважно – вороги римської влади. Виходячи з контексту, можна зрозуміти, що це не просто звичайні бандити. Цілком можливо, що вони, як Варавва, відпущений Пілатом незадовго до цього, планували бунт проти римлян, але їх схопили і засудили як ворогів держави. Тому розташувати та х праворуч і ліворуч від Ісуса, формально засудженого за претензії на месіанство, було ще одним знущанням з боку римлян.
Поводяться обидва ці розбійники по-різному. Один із них, як пише євангеліст, почав лихословити Ісуса. Можливо, їм рухало роздратування. Він у буквальному сенсі поклав своє життя для боротьби з окупантами та претензії Ісуса, який замість того, щоб підняти та очолити повстання, займався проповіддю та якимись символічними акціями, такими як вигнання торговців із Храму. Проповіді нічого не змінили, а Цар дав себе схопити і ганебно страчувати. «Який ти Месія після цього? Доведи! Врятуй себе і нас? Ні? Отже і я над тобою глумитися».
Другий розбійник мав усі підстави чинити так само, але він перейнявся співчуттям до Ісуса, який, на відміну від нього, не заплямував руки кров’ю людей і постраждав явно несправедливо, і вирішив довіритися Йому як Месії. Можливо, у нього була можливість почути Його проповіді або Бог якимось іншим чином зародив у Ньому віру, що страта Ісуса – це не кінець, а лише початок Його царювання. У будь-якому разі, втрачати розбійнику вже не було чого – тим більше що за юдейськими законами він вважався проклятим. Він сказав: «Ісусе, згадай мене, коли прийдеш встановити Своє Царство!» Ісус дає Йому надію: «Говорю тобі сьогодні істину: ти будеш зі Мною в раю».
Загін солдатів займався фізичним та психологічним насильством та мародерством. Проте, спостерігаючи за агонією Ісуса і тим, як Він віддав свій останній видих Богу, командир римського загону, центуріон промовив: «Справді, цей чоловік був праведний». Можливо, це забобонна реакція на темряву, що запанувала на три години. А можливо, смирення Ісуса пробудило в ньому розуміння, що він став співучасником несправедливого насильства над безневинною, по суті людиною.
Натовп же юдеїв, після смерті Ісуса почав розходитися, і багато хто бив себе в груди. Це був знак безсилля. Хтось міг співчувати двом розіп’ятим радикалам, хтось напевно привернув до Себе Своїми проповідями та чудесами Ісус, але всіх об’єднувало те, що вони бачать жертв насильства з боку Риму, спостерігають за їхньою агонією та смертю, але нічого не можуть з цим поробити. Окупант робить що вважає за потрібне, тому що в його руках сила.
І, нарешті, порідшала група учнів Ісуса стояла вдалині і безпорадно спостерігала за тим, що відбувається з Їх Учителем. Їхні надії та плани, які вони собі будували, коли Ісус попрямував до Єрусалиму, зазнали остаточного краху. Месія зазнав повної поразки – Він був зганьблений і вбитий на очах сотень свідків. Надії більше нема. Можна лише віддати останню честь своєму Другові, який загинув далеко від дому та сім’ї, поховавши Його гідно, і розійтися, повернувшись до звичного способу життя.
Такі різні люди та такі різні реакції. Кожен бачив у страті Ісуса щось своє. Були навіть ті, які як один із розбійників був десь навіть радий цьому. Він поділяв такі ж страждання та приниження, не бачив нічого крім свого болю та розчарування. Другий побачив у Ісусі надію для себе. Трагічність події торкнулася натовпу і навіть римського офіцера, який був співучасником цієї розправи. У самопожертві і смиренні перед смертю було щось справжнє, що не залишило багатьох і багатьох байдужими.
Я думаю, що ми всі тут, тому що нас приваблює Ісус. Ми вже знаємо, що смерть буде переможена на третій день і скоро святкуватимемо Воскресіння Христа. Проте саме Хрест став кульмінацією шляху Божого Сина, який повністю ототожнив себе як з Отцем, так і з людством, добровільно взяв на Себе чужі гріхи і поніс за них покарання, аж до смерті. Він не ухилився від ганьби, від катувань, від мародерства, від повної залишеності Богом та людьми.
Юрген Мольтман писав: «Що ми скажемо про «Бога після Освенциму» залежить від того, що ми скажемо про «Бога після хреста Христового». Розп’яття дає нам підставу говорити про Бога після Освенциму, після ГУЛАГу, після Гуантанамо та Абу-Грейб, після підвалу сімферопольського військкомату, після катувальні «Ізоляція» в Донецьку, після того, що сталося в Маріуполі, Харкові, Бучі, Гостомелі та Бородянці. Нам ще треба знайти правильну мову, для цього, але Хрест завжди буде нагадуванням, що Бог не відсторонений від кожного з нас у безодні страждань. Він Сам пройшов через пекельні страждання для того, щоб дати нам надію.
Олександр Жакун, диякон Громади Святого Павла м. Одеса