Продовжуємо публікувати переклад документу “Церква і Ізраїль” Спільноти Протестантських Церков Європи, розробленого в 2001 році провідними теологами задля прояснення боголовського досвіду різних Церков та використання в діалозі з представниками юдаїзму.
Божий акт вибрання
2.4.1. Відповідно до свідчення Святого Письма Ізраїлю, християнська віра говорить про вибрання народу Ізраїлю в Авраамі та про вибрання через дарування Тори на Синаї. У той же час – за аналогією з єврейським поглядом, що Бог створив світ, щоб Ізраїль міг бути обраним – християнська віра говорить про вибрання Церкви в Ісусі Христі як про вибрання «До створення світу» (Еф. 1:4). Два твердження існують разом, але таким чином, що жодне не може претендувати на перевагу над іншим. Дійсно, віра в вибрання стосується події, яка походить від самого Бога, а не реакції Бога на людські дії. Мотив вибрання звертає увагу на Божу дію і таким чином ставить під сумнів усі твердження, за допомогою яких люди можуть намагатися продемонструвати свою важливість у світі. Отже, ані Ізраїль, ані Церква не можуть претендувати на вибрання; навпаки, обидва говорять радше про акт Божого вибрання, в якому обрані завжди є об’єктом, але ніколи – суб’єктом. У християнській точці зору обрання Церкви «до створення світу» включає вільне рішення Бога обрати народ Ізраїлю, і це унеможливлює будь-яку думку про зречення Ізраїлю. Тотожність Церкви в її історії – не тільки в її історії з Богом, але також у «всесвітній» історії – залежить від того, що вона не забувалє і не заперечує походження свого власного історичного розвитку в ізраїльському народі, але підтримувала його, що водночас означає визнання та прийняття тривалої позиції Ізраїлю в історії одкровення, а отже, і постійних відносин між Церквою та Ізраїлем.
2.4.2. Об’явлення розп’ятого і воскреслого Ісуса як Христа підтверджує дію Божого об’явлення та вибрання, яке почалося з Ізраїлю. Вільний акт Божого вибрання є основою історії творіння та спасіння; це основа божественних постанов ще до створення світу. Бог є той, Хто любить у свободі. Його обрана мета творіння є історичним вираженням його раніше існуючої волі до спасіння, яка стала видимою в служінні Христа і яка буде повністю завершена в майбутньому досконалому творінні (пор. Кол. 1:15-20; Еф. 1:3-12). Вільна відкупна воля Творця є основою для вибрання Ізраїлю народом Божим, для вибрання Церкви як Божого народу євреїв і язичників і для її нерозривного зв’язку з назавжди обраним народом Ізраїлю.
2.4.3. Бог вибрав Ізраїль бути Своїм народом у суверенній свободі та любові й уклав з Ізраїлем завіт. Цей акт вибрання ґрунтується лише на милосердній любові Бога та на обітниці батькам. Як приклад ми можемо процитувати Второзаконня 7:6-8: «Бо ти святий народ, що належить Господу Богу твоєму. Господь Бог обрав тебе, щоб був ти найбільш дорогоцінним народом Його з усіх народів на лиці землі. Не тому полюбив і обрав вас Господь Бог ваш, що ви найчисленніший з усіх народів. Ні, ви найменший з усіх народів. Але тому, що Господь полюбив вас, і Він дотримується обітниці Своєї, яку Він дав предкам вашим, Він вивів вас Своєю могутньою рукою і визволить тебе з неволі, з руки фараона, царя Єгипту». Основні положення цього розуміння угоди застосовуються до обох завітів у християнській Біблії.
2.4.4. Згідно з біблійними оповідями про створення, Бог створює людей, а не народи. Але він створює людей не лише як індивідуумів, а й як соціальних істот, які організовують спільне життя та пов’язані між собою поколіннями. Таким чином, походження ізраїльського народу можна представити як виконання Божої обітниці Аврааму про розмноження його нащадків (Бут. 12:2) і в цьому сенсі як «історію родини».
2.4.5. Отже, те, що Ізраїль був обраний, означає, що це Бог, який дійсно робить Ізраїль народом, а саме Своїм народом. Бог присвячує себе з чистого співчуття невеликій групі людей у Єгипті, щоб вивести їх із гноблення. У зв’язку з цим назва Ізраїль застосована до народу у Вих. 1:9 вперше в біблійних писаннях; коли Бог говорить у Вих. 3:7-10, Ізраїль чітко названо «мій народ». Немає іншої причини вибрання, крім Божої любові.
2.4.5.1. У священних писаннях Старого Завіту єврейське слово «aм» в основному використовується для позначення людей, обраних Богом, тоді як інші терміни використовуються для «народів», які оточують Ізраїль, які зазвичай називають «гої». Але, згідно з Біблією, навіть «мій народ» («аммі») Ізраїль знаходиться в небезпеці стати «не моїм народом» («ло аммі»; Ос. 1:9). Отже, термін «народ Божий» стосується не лише соціологічної чи біологічної сутності; скоріше, це головним чином і головним чином засноване на стосунках з Богом.
2.4.5.2. Виведення Ізраїлю з єгипетського рабства є підтвердженням обіцянки, даної Аврааму, для Ізраїлю як народу. Дари укладення завіту та Тори вкорінені в цій рятівній дії Бога, як і земля, дана народові, і саме вони, по суті, визначають і відзначають життя Ізраїлю.
2.4.6. Як тільки віра в вибрання стає пов’язаною з претензією на владу, істина віросповідання, яке говорить про особливу спасительну дію Бога в ситуації людського безсилля, втрачається.
2.4.6.1. Отже, коли Ізраїль називає себе «вибраним народом Бога», це твердження не є підставою для якихось претензій на владу. Те саме можна сказати і про Церкву. Коли християни вважають себе «народом Божим, вибраним у Христі», вони також не претендують на владу. За свідченням Нового Завіту, вони є спільнотою тих, хто має нести хрест Христовий. Тому вони вибрані, щоб віддати своє життя служінню правлінню Бога (Мк. 8:35; 10:43-45).
2.4.6.2. Вибрання Ізраїлю створює лінію поділу, яка розглядається як особливий заклик до служіння. Завдяки завіту між Богом і народом усе існування останнього становить служіння Богові, який обирає. Наслідком є практична невідповідність; це є частиною того, як народ Божий розуміє себе (Роберт Рафаель Гейс) і ґрунтується на відповіді вірності Богові, що залишається вірним цьому вибору. Це ж стосується і Церкви. Саме як «народ Божий» він має особливе становище в секулярному світі, як Ізраїль. Титул «люди Божі» містить у собі «практичний нон-конформізм», який керується Божими вказівками.
2.4.7. Згідно з біблійним поглядом, вибрання народу накладає обов’язки. Через унікальність Бога все, що роблять люди, розглядається в контексті першої заповіді. Навчання народу Божого про волю цього Бога завершується виключенням шанування чужих богів; завдяки цьому народ Божий має особливим чином відрізнятися від навколишніх.
2.4.7.1. Через Ісуса Христа Церква приходить до розуміння сенсу і значення першої заповіді. Під час зустрічі з Божим народом Ізраїлем Церква неодноразово нагадує про найвищу важливість першої заповіді для віри та дії. Внаслідок акту Божого вибрання життя обраної Богом спільноти підпорядковується певним обов’язкам: Ізраїль, як народ, обраний Богом, повинен слідувати Божим настановам, Торі, і пов’язаний з Богом заповіддю любові. Християнська Церква розуміє своє визнання Ісуса Христа як відповідь на Боже самооб’явлення і, таким чином, також як відповідь на першу заповідь. Вибрання у Христі передбачає дотримання заповіді любові до Єдиного Бога та ближнього (Мк. 12:28-32; Рим. 13:8б), а також до настанови «носити тягарі один одного» і, таким чином, «виконувати закон Христа» (Гал. 6:2).
2.4.7.2. Для Церкви учнівство Ісуса Христа означає, що прощення гріхів, праведність і вічне життя є дарами, отриманими лише через віру в спасительну дію Бога у Христі (Аугсбурзьке віросповідання, арт. IV). Наслідком є те, що віра «повинна приносити добрі плоди та добрі діла»; але віруючі не повинні покладатися на діла; вони знають, що «відпущення гріхів і праведність» отримуються «вірою в Христа» (Аугсбурзьке віросповідання, арт. VI). Церква визнає, що «Ісус Христос, як засвідчено нам у Святому Письмі, є єдине Слово Боже, Яке ми маємо слухати, Якому маємо довіряти і Йому коритися в житті та в смерті»; оскільки Христос «є Божим запевненням у прощенні всіх наших гріхів», тож Він також є «могутнім правом Бога на все наше життя» (Барменська декларація, тези I і II).
2.4.8. Частиною реалізму ізраїльських Писань є те, що вони також виражають і оплакують недоліки народу Божого з усією ясністю та тверезістю. Особливо це видно з різкості критики пророків. Але в благодаті Бог залишається вірним Своєму народові. Це відображається в ідеї, що цей народ є власністю Бога; Бог намагається зберегти свій народ і не покидає його (пор. Ос. 2:19-25). Те ж саме стосується і Церкви. З усією ясністю і тверезістю його теологія повинна також виражати і оплакувати свої недоліки; це вже є реальністю в писаннях Нового Завіту, і це відбувається в самокритиці вчення церкви. Але в той же час Церква може сподіватися і покладатися на благодать Божу, на вірність і витривалість Божої підтримки для свого народу. Як інакше Церква могла сподіватися на виживання з огляду на свою історію?
2.4.9. Усі теологічні спроби зробити божественне вибрання несуперечливимим і повністю пояснити його зіштовхуються обмеженнями. Божа вірність обіцянці, даній під час обрання, включає можливість суду. Пророча проповідь в Ізраїлі неодноразово підкреслювала цей зв’язок між вибранням і судом. Новий Завіт стверджує те саме для Церкви та для християн (2 Кор. 5:10).