Продовжуємо публікувати переклад документу “Церква і Ізраїль” Спільноти Протестантських Церков Європи, розробленого в 2001 році провідними теологами задля прояснення боголовського досвіду різних Церков та використання в діалозі з представниками юдаїзму.
2.5. Церква як «народ Божий» – Ізраїль як «народ Божий»
2.5.1. Церква походить з пасхального досвіду послідовників Ісуса. Оскільки Церква залишається пов’язаною з цим походженням, вона залишається пов’язаною з Ізраїлем. Це має бути чітко сформульоване в еклезіології (вченні про Церкву)
2.5.2. Відповідно до думки Павла, Церкву можна розуміти як спільноту, покликану у Христі. Виправдання вірою, явлене в служінні Христа і обіцяне людству, є підтвердженням того, що Бог уже зробив для Авраама (Рим. 4). Подібним чином апостол бачить проголошення про прийняття народів Богом в обітниці Аврааму (Гал. 3:6-8).
2.5.3. Завдяки своїй впевненості, заснованій на вірі в біблійну істину, Ізраїль не перестав бачити себе народом Божим. Оскільки він не поділяє християнську віру в те, що біблійні («Старозавітні») писання вказують наперед на обрання Церкви, необхідно поставити питання про паралельне існування вибрання Ізраїлю та вибрання Церкви тим самим Богом. Обидва твердження вірні: Бог вибрав народ Ізраїлю, а Бог вибрав Церкву з євреїв і народів і таким чином зробив її Своєю власністю. Бог уклав завіт із Ізраїлем через дарування Тори; і, відновлюючи, поглиблюючи та розширюючи цей завіт з Ізраїлем лише благодаттю, Бог пообіцяв Свою праведність усім, хто вірить у Його діяння у Христі.
2.5.3.1. Відповідно до образу оливкового дерева, використаного Павлом у Римлянам 11, акт Божого обрання утворює ціле у своєму першоджерелі («корені»), і спочатку ця дія спочатку стосується лише «оливкового дерева» Ізраїлю. Але тепер Бог відрубав деякі гілки цього оливкового дерева «через їхню невіру» і посадив інші (Рим. 11:17 і далі). Для Павла оливкове дерево всеосяжно включає всіх носіїв обітниці Аврааму, вибраних Божим попереднім рішенням; тому оливкове дерево не є ідентичним емпіричному народу Ізраїлю. Але Павло впевнений і в тому, що Божа обітниця спасіння для Ізраїлю залишається незмінною, і що обрання Ізраїлю незмінно залишається в силі, хоча більшість народу Божого не визнає Божих дій у Христі. Павло вважає це «невірою» (11:23); але він також говорить про те, як Бог може і буде «прищепити» «відрубані» гілки знову в кінці часів (11:24); він бачить Божу обітницю в Біблії, що «Визволитель прийде з Сіону» і що «так увесь Ізраїль буде спасенний» (11:26б), поза історичними сутностями «Ізраїль» і «Церква».
2.5.3.2. Павло розуміє включення язичників до єдиного первісного вибрання, «прищеплення» «диких гілок» до стовбура оливкового дерева, саме як знак того, що Бог наприкінці часів не буде відноситися до «зрізаних гілок» по-іншому. Для Павла не йдеться про те, що «язичники» зайняли місце «юдеїв»; Бог є тим, хто діє суверенно щодо обох (Рим. 11:21-24).
2.5.4. У Новому Завіті є два місця, де Церква прямо описується як «народ Божий». В обох випадках, у Першому Посланні Петра (2:9б) і в Посланні до Тита (2:14), твердження були взяті з біблійної, «старозавітної» традиції та застосовані щодо християнської спільноти. У цих заявах немає згадок про позбавлення спадщини чи заміщення Ізраїлю як народу Божого, а також немає жодних інших ознак зниження статусу Ізраїлю; однак слід сказати, що в цих пунктах не йде мова про сучасний Ізраїль, який не вірить в Христа. У Новому Завіті ніде не йдеться про «новий народ Божий» на відміну від «старого народу Божого».
2.5.5. Це має наслідки для належного використання терміну Божий народ для Церкви.
2.5.5.1. Невірно використовувати титул «люди Божі» до Церкви таким чином, щоб позбавити його Ізраїль. 2.5.5.2. Термін «Божий народ» правильно застосовується до Церкви, коли її розглядають як спільноту, створену Божим вибранням і суб’єкт сповнення есхатологічної обітниці. Ця обітниця спасіння стосується всього творіння в цілому. Отже, правильне розуміння Церкви як «народу Божого» завжди також виражатиме відношення Церкви щодо майбутнього сповнення; воно виражає, що Церква послана свідчити і служити і не вимагає для цього жодних привілеїв.
2.5.6. Церкви Реформації довго надавали мало значення самовизначенню «народ Божий». Протягом тривалого періоду, навіть у богословських рефлексіях і самовизначенні церков, у центрі уваги був «народ» як природна спільнота. Лише після того, як через катастрофічний досвід це розуміння втратило свою домінуючу позицію, в екуменічному русі стало можливим застосувати термін «народ Божий» до Церкви. Починаючи з установчої асамблеї Всесвітньої Ради Церков у 1948 році, цей термін стосується Церкви як спільноти, що перевершує всю природу.всі народи, створені Божим вибором, які очікують сповнення в кінці часів і зобов’язані свідчити та служити з метою цього сповнення. Це свідчення включає свідчення про нерозривний зв’язок між Церквою як народом Божим, створеним божественним вибранням та Ізраїлем як народом Божим твореним божественним вибранням. Ця ідея була детальніше викладена в дослідженні Лейєнберзької спільноти Церков (зараз — Спільнота Протестантських Церков Європи) в 1994 року під назвою «Церква Ісуса Христа». У Римсько-Католицькій Церкві, завдяки Другому Ватиканському Собору, термін «народ» став важливим для розуміння природи Церкви в загальному контексті актів Божого вибрання.
2.5.7. Церква є не лише «історичною» сутністю, а й об’єктом віри. Це показано еклезіологічним наголосом у третьому пункті Символу Віри ранньої Церкви, який говорить про Святого Духа. Церква є одночасно видимою спільнотою осіб і прихованою працею Бога.
2.5.8. Терміни, які можуть бути застосовані лише до Церкви, недостатні для вираження повної екуменічності Церкви – не в останню чергу тому, що для Церкви, як вона себе розуміє, неможливо бачити себе лише і в основі своїй як «Церква народів» або як просто «язичницька християнська» церква.
2.5.9. Назва «люди Божі» є здоровою релятивізацією, оскільки встановлює Церкву в ширші загальні рамки, які вказують на те, як Божа воля спасіння стосується людства. Окрім причин, пов’язаних із вибранням та завітною теологією, есхатологічна перспектива є основною характеристикою теологічно правильного розуміння «народу Божого». Церква як «народ Божий» також не є місцем сповнення; навпаки, Церква знаходиться на шляху до обіцяного Царства слави Божої. Отже, богословський зміст посилання на Церкву як на «народ Божий» не є «самоописом»; це почесний титул, обіцяний Церкві лише по благодаттю (sola gratia), який, зважаючи на його фактичний вигляд, повинен присоромити її, а не підтвердити його. Церква сама по собі не може претендувати на те, щоб бути «народом Божим», і, отже, вона не може отримати нічого для себе з цього титулу, щоб справити враження на світ. Вона може лише постійно відкривати для себе й прославляти Богза за дарування й обітницю цього почесного титулу в діяннях живого Христа.
2.5.10. Тільки тоді, коли буде досягнута кінцева мета всієї Божої історії світу, «Божий народ» з’явиться видимо у спосіб, який Бог для нього наперед визначив. До того часу теологія не зможе розгадати таємницю стосунків між Церквою та Ізраїлем. Церква визнає, що створена Божим актом вибрання, і що, таким чином, вона є «народом Божим» – з Ізраїлем. Говорити про «людей Божих» — це сповідувати і хвалити Бога.